Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

здалеку стежив за ним. Як не прикидай, а прийти він мав усе одно туди. Іду собі, не хвилююся, і раптом — нема його пропав! Я шарнув очима сюди-туди. Вже подумав, може, він наддав ходи і одірвався від мене. Пішов і я швидше, майже біжу, а його не видно. Так і дотюпав, а вірніше добіг до будинку Захара Карповича. Стояв, роззявивши рота, а Дзобиного кривдника й сліду немає. Ну, що ти скажеш!

Я постояв-постояв, повернув раптово голову, і наче мене по очах шмагонуло — Дзобин кривдник. Майнув, блиснув, наче іскра, й погас, щез. Я мало собі лоба не розбив кулаком, зрозумів — обдурив він мене; здогадався він, що я йду за ним, і сховавсь, мене вперед пропустив, а сам за мною. Не я за ним, а він за мною.

Тут треба було добре помізкувати, як далі бути, сам розумієш, у яку халепу я вскочив. Він побачив, як я до будинку Захара Карповича підійшов, теж зупинився й стоїть, видно, теж не змикитить, як далі бути. Він мене ще тоді, з фраєрами, помітив, у духані в Сакули. Він, звісно, зрозумів, що в нас із Дзобою до нього якийсь інтерес є, чогось ми чекаємо. А тут — на тобі, я коло будинку Захара Карповича, як у землю вріс, і ні туди ні сюди. Як йому було за такої оказії до Захара Карповича заходити? Шапку його туди закинь, він і по неї не пішов би. Це й так, уже вбік. Ми обидва розуміли, що стежимо один за одним, Піти слідом? Так це ще питання, хто за ким піде! Наздогнати його? Але ж він при зброї, а в мене руки порожні. Та якби й була зброя, наздогнав би я його — що мені казати, про що питати?.. А все одно на серці в мене якось легко, так легко стало. Мабуть, тому, що раз він нас помітив, значить одірветься від нас, утече, і ми лихо обминемо.

Скільки я не думав, а ні до чого кращого не додумався, як кинути це гниле діло, піти до Захара Карповича і, поки Дзоба прийде, добром чи насильно довідатися, який він чоловік, отой Дзобин кривдник.

Я й потім про це багато думав, усе прикидав, чи правильно я тоді зробив чи ні, і виходило в мене, що правильно. Щось інше вигадати в мене, може, розуму й забракне, а в цій справі я все правильно розміркував.

Більше не озирався — рушив до Захара Карповича. З одного вікна вузеньким пасмом падало світло — віконниця була нещільно зачинена. Я постукав — світло потухло: сховався наш Захар Карпович! Не почув стукоту, про який з тим чоловіком домовився, і сховавсь!

Я ще раз постукав.

Треба з ним поговорити!

— Карповичу, відчини! Я ж знаю, ти дома. Не бійся. Це я — Baco. Baco, чуєш? — тихо покликав я.

— Хто там? — Це він зважився все-таки озватися.

— Відчини, це я — Baco!

— Ти переплутав двері, Baco. Двері Маро — поряд! її й дома ще немає. В духані вона.

— Послухай, кажуть тобі, відчини, справа в мене до тебе!

А Карпович не відчиняв.

— Васо-джан! Будь ласка, прийди іншим разом! Тепер я не сам... Жінка в мене, розумієш?

— Карповичу!— Я страх як розсердився.— Та відчини, тобі кажуть. Справа в мене до тебе, спитаю й піду. А не відчиниш, я двері виламаю, з тієї твоєї любки почну й тобою, Карповичу, закінчу!

— Не можу! — стоїть на своєму сучий син.

Тоді я ногою як дам: у вікні біля дверей — шибки на дрізки.

— Одчиняю! Не бий! Одчиняю!

Він ще й галасувати не перестав, а двері вже — навстіж.

— Прошу, добродію!

Поки я входив, Карпович засвітив лампу, поправив гніт і такого вдав із себе радого, наче з палаючого будинку рідний син живісінький вискочив:

— Вах! Васо-джан, і справді це ти?! Кого я бачу! Та ви ж із Дзобою щойно в духані були! Сідай, чого ти? За умеблювання — пардон!

— А казав, що в тебе дама! Де ж вона?

— Ех, Васо-джан! Та навіщо б я класичну гімназію закінчував! Хіба така вихована людина інакше скаже? Вона гостеві ніколи не скаже: мені зараз не до тебе, приходь іншим разом. Це все дрібниці, дрібниці... Ти мені ось що скажи — чого опівночі завітав? Навіщо я тобі потрібен?

Я оббіг очима всі кутки й подивився Карповичу прямо у вічі.

— Кажи, як звати того чоловіка?

— Якого чоловіка, Васо-джан?

— До якого ти Маро посилав, і він мав сюди прийти!

— Вай! Що означає — мав? Він що, не прийде?

— Не прийде!

Карпович зблід, затулив рота рукою й змовк.

— Ну, швидко!

— Занапастити хочеш мене, Васо-джан?.. Він справді не прийде, чи ти жартуєш?

Про що вже там було питати, він почав викручуватись і язиком тріскотів — у вухах лящало.

Іншої такої пройди, як оцей Захар Карпович, у Тифлісі не знайшов би. Він і викрутитися хотів, і жаль йому було, що Дзобин чоловік може вислизнути. Так чи інак, а мені треба було дізнатися, що вона за птаха, той чоловік, і з цією справою покінчити. Бачу, в кутку палиця Захара Карповича із срібною головкою. Схопив я її:

— Скажеш чи ні?

— Вах! Та не знаю я, а якби й знав — не сказав би. Професіональна таємниця!

— Ану, скидай з себе...— І я замахнувся на Карповича палицею.

Він настовбурчився, як січневий горобець, скулився весь і такий став жалюгідний, що, правду кажучи, мені його шкода стало.

— Що скидати?

— Усе скидай!

Карпович одразу почав роздягатися, але все бурмотав:

— Поліцію покличу! — Я помітив, що від слова «поліція» він і сам здригнувся.

— Подумаєш, поліція... Жди, що пів-Тифліса через тебе на каторгу в Сибір, зашлють, а другу половину на шибеницю повісять. Роздягайся, швидше!

Кричати вже не треба було; жилет і сорочка висіли в нього на плечі, а він тримався за штани, зазираючи мені у вічі: скидати чи ні? Я підвів брову — і Карпович лишився в чому мати породила.

— Що робитимеш, Васо-джан?

Я провів долонею по столу і все, що там було, змахнув на підлогу.

— Лягай! Ниць лягай!

— Вах, Васо-джан, навіщо тобі різки? Що тут — бурса чи казарма? — Говорити це він говорив, але