Читати книгу - "Чотири після півночі"

Ну, а після Кевіна може бути вже будь-хто.

У певному сенсі це було схожим на іншу дитячу гру, правда ж? Наче Величезний Крок[286]. Пес проходжувався вздовж паркану. Він зачув «Полароїд», те тихеньке чавкотливе завивання. Розвернувся і побачив… що? Власний світ чи всесвіт? Світ чи всесвіт, достатньо схожий на його рідний, тож він угледів чи відчув, що зможе там жити й полювати? Це було не важливо. Тепер щоразу, як хтось робив знімок, пес ставав усе ближче. Ближче й ближче, аж поки… власне, аж поки що? Поки якимсь чином не прорветься назовні?

— Дурня якась, — пробурмотів він. — Він же й не вліз би.

— Що? — перепитав його батько, вирваний із власних роздумів.

— Пусте, — відказав Кевін. — Я просто говорив до се…

Тоді знизу пролунав приглушений вереск Баті Меррілла. У ньому вчувалося водночас і збентеження, і роздратування, і подив: «Отже ж, срака-банька, гімно-камізелька. Тряяяяясця!»

Кевін і його батько перелякано перезирнулися.

— Ходімо глянемо, що трапилося, — сказав батько. — Сподіваюся, він не впав і не забив собі руку чи ще дещо. Якась частина мене хотіла б, щоб таки впав, але… ну, ти розумієш.

Кевін подумав: «А що, як це він робив знімки? Що, як там унизу пес?»

У голосі старого не чутно було страху, та й, певна річ, пес, який на вигляд був десь завбільшки із середню німецьку вівчарку, жодним чином не міг би пролізти ані через таку малу камеру, як «Сан-660», ані через один зі знімків. Це те саме, що пропихати пральну машину крізь щілину.

Утім його переляку вистачило б на них обох, коли він услід за батьком спускався сходами донизу.

Сходячи вниз, Батя Меррілл тішився, як молюск під час припливу.

Він уже приготувався провести обмін у них на очах, якби виникла така потреба. Це, може, було б важко, коли б довелося мати справу із самим хлопцем, якому ще рік чи й більше до того, щоб вважати себе за всезнайка, та Кевінів батько… Ах, обкрутити того молодика — то як у дитини цукерку відібрати. Чи розповів він хлопцеві про ту веремію, у яку колись утрапив? Судячи з того, як хлопчина тепер поглядав на нього — інакшим, боязким поглядом, — Батя гадав, що таки розповів. І що ж іще батько розповів синові? Ну, поміркуємо. «Він тобі дозволяє називати себе Батя? Отже, він намірився пошити тебе в дурні». Це на початок. «Він падлюча зміюка у траві, сину». Це вже потім. Ну і, звісно, перлина насамкінець: «Говоритиму я, хлопче. Я знаю його ліпше за тебе. Довірся мені, і я все владнаю». Чоловіки на кшталт містера Делевана були для Баті Меррілла наче гарненька тарілочка смаженої курятини для когось — ніжний, ласий, соковитий смаколик, такий, що пальчики оближеш. Був час, коли Делеван і сам заледве вбрався в пір’я, тож йому ніколи не втямити, що то не Батя винен у тому, що він ускочив вище халяв, але він сам. Чолов’яга міг звернутися до дружини, та б завдала клопоту своїй пліткуватій тітоньці, чия дупа була вкрита стодоларовими купюрами, і Делеван якийсь час побув би в неласці, та з часом у неї б потеплішало на серці. Він не лише не розглядав цього під таким кутом; він упритул цього не бачив. А нині лише завдяки дурнуватому часу, який наставав і минав без чужої помочі, він утовкмачив собі, що знав Реджинальда Меріона Меррілла як облупленого.

Це Баті було лише до вподоби.

Та що вже там казати, він міг би натомість махнути камери місцями просто під носом у Делевана, і той би ні чорта й не помітив — настільки був певен, що розкусив старого Батю.

Але так було ліпше.

Ніколи нізащо не проси вибачення в Пані Фортуни; вона звикла підводити чоловіків саме тоді, коли конче їм потрібна. Та коли вона сама приходить у гості… що ж, тоді варто облишити всі справи й закликати її в гості, шанувати й частувати. Вона з тих курв, що дають, як добре попросити.

Тож він рвучко попрямував до робочого столу, нахилився й дістав «Полароїд-660» із розбитим об’єктивом із затемненого закутку. Батя поклав камеру на стіл, видобув із кишені брелок із ключами (хутко зиркнувши через плече, щоб переконатися, чи раптом хто з них не надумав таки спуститися) і вибрав маленького ключа, що відчиняв замкнуту шухляду, котра займала весь лівий бік стола. У ній лежала купка золотих Крюґеррандів[287]; альбом із марками, найдешевша з яких коштувала шість сотень доларів, згідно з останнім каталогом «Скотт»[288]; колекція монет, вартістю приблизною дев’ятнадцять тисяч доларів; дві дюжини глянцевих знімків зі статевими зносинами між знеможеною на позір жінкою та шотландським поні; і ще готівка на суму дві тисячі доларів.

Готівка, яку він зберігав у консервних бляшанках, була позиковою грошвою Баті. Джон Делеван упізнав би купюри. Усі вони були зіжмаканими десятками.

Батя помістив «Сан-660» Кевіна на зберігання у свою шухляду, замкнув її й поклав брелок із ключами назад до кишені. Потому він зіштовхнув камеру із розбитим об’єктивом з краю робочого столу (знов) і загорлав: «От же ж, срака-банька, гімно-камізелька. Тряяяяясця!» — достатньо гучно, щоб вони почули.

Потім напнув на обличчя вираз збентеженості та розчарування, вичікуючи, поки ті прибіжать, щоб подивитися, що сталося.

— Батю? — гукнув Кевін. — Містере Меррілл? З вами все гаразд?

— Атож, — відказав він. — Нічо не постраждало, крім моєї гордості. Від тої камери таки сама невдача. Це я до того, власне, що схилився, щоб відчинити шухляду з інструментами, і перекинув ту йобську штуковину прямісінько на підлогу. Тільки не схоже, щоб теперки так само пронесло. Не знаю навіть, чи мені вибачатися, чи як. Але ти ж і так збирався…

Він вибачливо простягнув камеру Кевінові, котрий узяв її, роздивляючись розбитий об’єктив та пощерблений пластик на корпусі довкола нього.

— Ні, усе добре, — мовив Кевін, обертаючи камеру в руках — та він не пильнував її так само делікатно та обачно, як раніше: наче вона була виготовлена не з пластику та скла, а з чогось на кшталт вибухівки. — Я так чи інакше збирався її розтрощити.

— Видно, я вберіг тебе від клопоту.

— Я почувався б краще… — почав Кевін.

— Атож, атож. У мене так само з мишами. Можете сміятися, та коли я хоча б одну впімаю і вона виявиться вже мертвою, то все одно духопелю її мітлою. Це я до того, що пересвідчитися не зайве.

Кевін ледь усміхнувся, а тоді глянув на батька.

— Він