Читати книгу - "Чотири після півночі"

казав, що в нього є пеньок на задвірку, тату…

— Маю ще й добрячу кувалду в коморі, якщо її ще ніхто не забрав.

— Ти не проти, тату?

— Твоя ж камера, Кеве, — відповів Делеван. Він метнув недовірливий погляд на Батю. Цей погляд промовляв, що він йому зовсім не довіряв. — Якщо тобі від цього хоч трохи полегшає, гадаю, що рішення правильне.

— Добре, — мовив Кевін. Він відчув, як із плечей упав величезний тягар — ба ні, радше камінь із серця скотився.

Із розбитим об’єктивом користі, звісно, з камери вже ніякої… та він не заспокоїться, допоки не побачить її розтрощені шматки. Кевін крутив її в руках, спереду назад і ззаду наперед, здивований і задоволений від того, наскільки її поламаний вигляд зігрівав йому серце.

— Гадаю, я маю компенсувати вам вартість цієї камери, Делеване, — сказав Батя, знаючи напевне, якою буде відповідь.

— Ні, — заперечив Делеван. — Розтрощімо її й забудьмо про цей божевільний випад… — Він затнувся. — Я ледь не забув — ми ж хотіли переглянути ті останні знімки під вашою лупою. Я хотів упевнитися, чи зможу розібрати, що надягнуте на пса. Не дає спокою думка, що воно видається знайомим.

— Ми зможемо це зробити, коли вже позбудемося камери, правда? — запитав Кевін. — Добре, тату?

— Звісно.

— А тоді, — сказав Батя, — може, варто було б і знімки попалити. Можна прямісінько в мене на плиті.

— Думаю, то блискуча ідея, — погодився Кевін. — Як гадаєш, тату?

— Гадаю, що місіс Меррілл дурників не виховувала, — відповів його батько.

— Ну, — мовив Батя, загадково посміхаючись крізь клуби блакитного диму, — взагалі-то нас було п’ятеро.

Коли Кевін із батьком підходили до крамниці, то небо надворі було яскраво-синім; справжній осінній день. Тепер, о четвертій тридцять, майже весь небокрай укрили хмари, і скидалося на те, що до настання темряви ще може піти дощ. Перша справдешня осіння прохолода торкнулася рук Кевіна. Якби він трохи довше побув надворі, його руки швидко б почервоніли, та хлопець цього не хотів. Його мати буде вдома за півгодини, і Кевін уже почав гадати, що вона скаже, коли побачить, що вони з батьком були разом, і що батько скаже їй.

Та на все свій час.

Кевін поставив «Сан-660» на пеньок, що на задвірку, і Батя Меррілл вручив йому кувалду. Її держак уже був добряче потертим від ужитку, залізо вкрилося іржею, наче хтось забував прибрати її, коли йшов дощ. Та для поставленого завдання й така згодиться. У цьому Кевін не сумнівався. «Полароїд» із розбитим об’єктивом і пощербленим корпусом мав беззахисний вигляд на опецькуватій і потрісканій поверхні пенька, де звичніше було б побачити купку попелу чи кленове поліно.

Кевін узявся руками за гладенький держак кувалди.

— Ти впевнений, сину? — запитав містер Делеван.

— Так.

— Гаразд, — батько Кевіна зиркнув на свій годинник. — Тоді зроби це.

Батя стояв збоку із затиснутою поміж зубів люлькою, запхнувши руки в задні кишені. Він пильно перевів погляд із хлопчика на чоловіка, потім знову на хлопчика, не вимовивши ні слова.

Кевін підніс кувалду і, збентежений від раптового усвідомлення того, наскільки він усе ж таки розгніваний на камеру, опустив її щосили.

«Занадто, — подумав він. — Промажеш. Це ще добре, коли ноги не розтрощиш, а камера й далі лежатиме собі, звичайнісінький шмат порожнистого пластику, який мала дитина завиграшки розплющить. А якщо й поталанить не зачепити собі ногу, то Батя зневажливо погляне на тебе. Він нічого не скаже, і не треба. Усе промовлятиме його погляд».

А ще Кевін подумав: «Не важливо, чи я таки вдарю по ній. Це чари, якась зачаклована камера, і мені НЕ ПІД СИЛУ її зламати. Навіть якщо влучиш прямісінько в ціль, кувалда просто відскочить від неї, як кулі від Супермена».

Та часу думати більше не було, і кувалда поцілила прямісінько в камеру. Кевін і справді розмахнувся надто сильно, та йому пощастило. Кувалда все ж таки не відскочила назад, щоб угатити йому поміж очі й убити, як у типовому фіналі страшної Оповідки.

«Сан» не те що розтрощилася, вона розлетілася. Чорний пластик валявся довкола. Довгий прямокутник із блискучим чорним квадратом з одного боку — знімок, якого ніколи не зроблять, припустив Кевін — лежав біля пенька.

На якусь мить повисла настільки дзвінка тиша, що вони чули не лише авто на Нижній Мейн-стрит, а й дітлахів, що бавилися у квача за півкварталу від них, на паркувальному майданчикові позаду бакалійної крамниці «Ворделз», яка збанкрутувала два роки тому й тепер пустувала.

— Оце тобі й маєш, — сказав Батя. — Замахнувся кувалдою, як Пол Баньян[289], Кевіне! Якщо ти цього не зробиш, то я вже точно якусь льоху з радості цьомкну.

— Про сміття можете не турбуватися, — звернувся Батя до містера Делевана, який почав визбирувати надщерблені шматочки пластику з ретельністю чоловіка, що збирає уламки келиха, який перекинув на підлогу й розбив. — Маю пацана, який приходить і прибирає двір щотижня. Знаю, що про це не скажеш з його вигляду, але якби не той малий… Божечки!

— То, може, нам слід скористатися вашою лупою та поглянути на ті знімки, — сказав містер Делеван, підводячись. Він пожбурив ті декілька шматочків пластику, що підібрав, в іржавий сміттєспалювач, що стояв поряд, обтрусивши долоні.

— Згода, — відповів Батя.

— Потім їх спалимо, — нагадав Кевін. — Не забувайте про це.

— Не забуду, — сказав Батя. — Я так само почуватимусь ліпше, коли їх не стане.

— Ісусе, — мовив Джон Делеван. Він схилився над робочим столом Баті Меррілла, розглядаючи під увімкнутим світлом лупи передостанній знімок. Саме на ньому предмет на шиї пса виступав найчіткіше; на останньому знімку предмет знову гойднувся у зворотному напрямку. — Кевіне, поглянь і скажи мені, чи це те, про що я подумав.

Кевін узяв лупу й подивився. Він, звісно, знав, та все ж таки поглянув. Клайд Томбо[290], певно, вперше розглядав справжній знімок планети Плутон саме з таким зачудованим виразом. Томбо знав, що вона десь там; розрахунки, що показували схожі викривлення в орбітах Нептуна та Урана, не лише допускали існування Плутона, а й чітко на нього вказували. Утім, знати, що там щось було, навіть що воно таке… ані на дещицю не применшило подиву від можливості вперше побачити це.

Кевін відпустив перемикач і віддав лупу Баті.

— Еге ж, — сказав Кевін батькові. — Це те, про що ти подумав. — Кевінові здавалося, що його голос був настільки ж пласким, наче… наче всі ті предмети в Полароїдному світі, і раптом йому закортіло зареготати. Він стримався не тому, що було б недоречним зареготати в цю