Читати книгу - "Лабіринт"

Вона витримувала побиття, щоразу вигадуючи способи помститися чоловікові. Коли його землі та багатство збільшилися, а вплив на французького короля зріс, Гі д’Евре нарешті звернув увагу на нові перемоги й дав дружині спокій. Вільна відновити свої пошуки, Оріана платила визискувачам і найняла цілу мережу шпигунів у південних землях, — усі вони полювали за корисною інформацією.

Проте тільки раз Оріана підібралася близько до Алаїс. У травні 1234 року Оріана вже виїхала з Шартра на південь до Толози. Коли ж вона дісталася собору Сент Етьєн, то з’ясувала, що охоронців підкуплено, а її сестра зникла знову, неначе її ніколи й не було.

Оріана намірилася більше не припускатися такої помилки. Коли ж поширилися чутки про жінку за віком і зовні схожу на Алаїс, вона під прикриттям хрестоносців приїхала на південь разом зі своїм сином.

Цього ранку вона була певна, що бачила, як Книга згоріла у фіалкових променях призахідного сонця. Бути так близько і знову програти! Це настільки розлютило Оріану, що ні син Луї, ані служниці не могли її заспокоїти. Однак протягом дня Оріана знов і знов подумки поверталася до вранішніх подій. Якщо у вогні вона бачила дійсно Алаїс, тоді — а вона навіть у цьому засумнівалася, то — чи схоже на неї дозволити Книзі Слів згоріти на вогнищі інквізиції?

Оріана вирішила, що таки ні. Відправивши слуг до табору полонених за інформацією про сестру, вона згодом дізналася, що в Алаїс є донька дев’яти-десяти років, чий батько був солдатом, який служив П’єрові-Роже де Мірпуа. Оріана була певна, що сестра не довірить такий цінний предмет членові гарнізону. Солдатів обшукуватимуть, а ось дитину...

Оріана дочекалася, поки стемніє, і тільки тоді пішла до табору, де тримали жінок і дітей. Вона підкупила варту. Ніхто не перешкоджав їй і ні про що не розпитував. Проходячи повз ченців-домініканців, вона відчувала на собі їхні несхвальні погляди, але їхні хворобливі й несправедливі судження обмаль її хвилювали.

Її син Луї одразу ж укляк перед нею, його зухвале лице аж почервоніло. Він завше надто переймався чужим ставленням, вельми бажав усім догодити.

— Oui? — гримнула Оріана. — Qu’est-ce que tu veux?[201]

— Il y a une filie que vous devez voir, Maman.

Оріана пішла вслід синові у віддалений кут огородженої території, де трохи поодаль від інших жінок і дітей лежала сонна дівчинка.

Зовні вона просто разюче нагадувала Алаїс. Крізь минулі роки Оріана тепер дивилася на двійника своєї сестри. Дівча мало таке саме вольове обличчя, той-таки колір волосся, що й в Алаїс у цьому віці.

— Залиш мене, — звеліла Оріана синові. — Вона не повірить мені, якщо ти тут стовбичитимеш.

Обличчя Луї витяглося, і це роздратувало її ще дужче.

— Залиш мене, — повторила вона, повертаючись до нього спиною. — Іди приготуй коней. Ти мені тут не потрібен.

Коли Луї пішов геть, Оріана схилилася і торкнулася руки дівчинки.

Вона одразу ж прокинулась і сіла, в її очах світився страх.

— Хто ви?

— Una amiga[202], — відповіла їй Оріана мовою, яку перестала вживати тридцять років тому.

Бертранда навіть не ворухнулася.

— Ви француженка, — уперто відповіла дівчинка, пильно розглядаючи її одяг і волосся. — Вас не було з нами у фортеці.

— Ні, — відповіла Оріана, намагаючись бути терплячою. — Але я народилася в Каркассоні, як і твоя мама. Дітьми ми жили разом у Шато Комталь. Я навіть знала твого дідуся, начальника фортеці Пелетьє. Я певна, Алаїс часто розповідала тобі про нього.

— Мене названо на його честь.

Оріана ледве приховала посмішку.

— Ну, Бертрандо, я прийшла забрати тебе звідси.

Дитя насупилося.

— Але Саже звелів мені залишатися тут, поки він сам не прийде по мене, — сказала дівчинка вже менш насторожено. — Він сказав, щоб я ні з ким не йшла звідси.

— Саже так і сказав? — мовила, посміхаючись до неї Оріана. — Гаразд, він розповів мені, що ти себе добре поводила і що я маю дати тобі щось таке, аби ти мені остаточно довіряла.

Оріана вийняла каблучку, яку вона колись зняла з руки покійного батька. Як вона і сподівалася, Бертранда впізнала її й потяглася до неї:

— Це Саже дав її вам?

— Візьми