Читати книгу - "Лабіринт"

Бертранда повернула каблучку, уважно оглянувши її. Потім вона встала.

— Де він?

— Я не знаю, — відповіла Оріана, насупившись. — Проте...

— Що? — Бертранда пильно подивилася на неї.

— Ти гадаєш, він хотів, щоб ти йшла додому?

Бертранда хвильку подумала.

— Мабуть, — промовила вона непевно.

— Це далеко? — не вгавала Оріана.

— Близько дня їзди верхи на коні, а може, о цій порі року і довше.

— А це село має назву? — лагідно запитала Оріана.

— Лос-Cepec, — відповіла дівчинка, — хоча Саже наказав, щоб я не називала це місце інквізиторам.

Noublesso de los Seres. Не тільки наймення ордену охоронців Граалю, а й назва місця, де Грааль сховано. Оріана мусила прикусити язика, щоб не розсміятися.

— А тепер для початку позбудемося ось цього, — промовила Оріана, нахиляючись і зриваючи жовтий хрест зі спини Бертранди. — Ми ж не хочемо, щоб хтось подумав, ніби ми втікачі. У тебе є якісь речі, які ти хочеш узяти з собою?

Якщо дівчинка має при собі Книгу, тоді не варто й кудись їхати. Пошуки завершаться просто тут.

Утім, Бертранда похитала головою.

— Нічого.

— Дуже добре. А тепер тихо. Ми не мусимо привернути до себе увагу.

Дівчинка усе ще була нашорошеною, але коли вони разом ішли через сплячий табір, Оріана розповідала їй про Алаїс та Шато Комталь. Ця жінка була милою, переконливою та уважною до дитини і мало-помалу таки завоювала серце Бертранди.

Біля виходу Оріана непомітно дала охоронцеві ще одну монету і повела Бертранду туди, де за межами табора стояв її син із шістьма озброєними солдатами та критою каретою, готовою до подорожі.

— Вони поїдуть із нами? — раптом підозріло запитала Бертранда.

Оріана посміхнулася, саджаючи дитину в екіпаж.

— Нам слід бути захищеними від розбійників на дорогах, чи не так? Саже ніколи не пробачить мені, якщо з тобою щось трапиться.

Коли Бертранда вже сиділа на своєму місці, Оріана тільки тоді обернулася до сина.

— Як щодо мене? — спитав він. — Я хочу скласти тобі компанію.

— Мені треба, щоб ти залишився тут, — різко відповіла вона, нестримно бажаючи поїхати негайно. — Тому що ти, коли ще не забув, служиш у війську. Ти не можеш просто так зникати. Буде швидше і краще для нас усіх, якщо я поїду сама...

— Але...

— Роби, що тобі кажу, — перебила мати, говорячи тихо, щоб їх не почула Бертранда. — Потурбуйся про свої інтереси тут. Ти маєш владнати справу з батьком дівчинки, як ми й домовлялися. Усе решту залиш на мене.

Зараз Гільєм міг думати лише про те, як знайти Оріану. Приїхавши до Монсеґюра, він мав намір допомогти Алаїс та завадити Оріані зашкодити своїй сестрі. Майже тридцять років Гільєм спостерігав за нею здалеку.

Тепер Алаїс померла, і йому нічого втрачати. А його бажання помститися зростало рік за роком. Він мусив би вбити Оріану, коли мав змогу. Він не пропустить тепер такої нагоди.

Накинувши каптур на голову, Гільєм ішов повз хрестоносців, доки не дістався срібно-зеленого шатра Оріани.

Зсередини лунали голоси французькою мовою. Молодий чоловік віддавав накази. Він нагадував молодика, що сидів поряд з Оріаною на підмостках, її сина. Гільєм притулився до стінок намету, що тріпотіли на вітру, і прислухався.

— Він служив у гарнізоні, — промовив своїм нахабним голосом Луї д’Евре, — під ім’ям Саже де Сервіан. Це той, хто нещодавно спричинив тривогу. Південний селюк, — презирливо сказав Луї. — Навіть коли з ними обходяться добре, вони поводяться як тварини. — Він неприємно розсміявся. — Його забрали до загону поблизу шатра Гюґіза дез Арсіса, подалі від інших полонених — на випадок, якщо він спробує завдати ще якогось клопоту.

Луї притишив голос, тому Гільєм ледве чув його.

— Це тобі, — промовив молодий д’Евре. І Гільєм почув дзенькіт монет. — Половина зараз. Якщо селюк буде ще живим, коли ти його знайдеш, то виправ ситуацію. Решту віддам, коли роботу буде виконано.

Гільєм зачекав, поки солдат вийде, а потім прослизнув до намету, який не