Читати книгу - "Танок драконів"

я чи жінка? — сказала Сладко, коли її показали карликам, і задерла спідницю.— Я і те, і те, і пан любить мене більше за всіх.

«Цирк потвор,— збагнув Тиріон.— Оце хтось із богів зараз регоче».

— Чудово,— промовив він до істоти, яка мала фіолетове волосся й фіалкові очі,— а ми сподівалися, що вперше в житті будемо найвродливішими.

Сладко хихикнула, але Нянькові було не смішно.

— Прибережи свої жартики на вечір, коли виступатимеш перед нашим шляхетним паном. Якщо потішиш його, отримаєш винагороду. Якщо ж ні...— він ляснув Тиріона по обличчю.

— Обережніше з Няньком,— застерегла Сладко, коли наглядач пішов.— Він тут єдина справжня потвора.

Бородата жінка розмовляла геть незрозумілим гіскарським діалектом; хлопчик з цапиними ніжками користувався гортанним моряцьким жаргоном під назвою «торгова говірка». Двоголова дівчинка була дурненька: одна з її голів була завбільшки з апельсин і зовсім не вміла говорити, а друга мала загострені зуби й переважно ричала на кожного, хто підходив близько до її клітки. А от Сладко вільно володіла чотирма мовами, в тому числі валірійською.

— А пан який? — тривожно запитала Пенні.

— Очі в нього жовті, й від нього тхне,— відповіла Сладко.— Десять років тому він побував у Соторіосі й відтоді гниє зсередини. Якщо примусити його забути, бодай ненадовго, що він умирає, його винагорода буде дуже щедра. Ні в чому йому не відмовляйте.

За це пообіддя Тиріон і Пенні мали вивчити все, що повинен знати невільник. Єзанові раби-прислужники наносили гарячої води, й карликам дозволили скупатися — спочатку милася Пенні, а після неї Тиріон. Потім один з рабів намастив йому рани на спині пекучою мастю, щоб не загноїлися, й наклав прохолодну примочку. Пенні обстригли волосся, а Тиріонові підкоротили бороду. Потім їм видали м’які капці й новий одяг — простий, але чистий.

Увечері повернувся Нянько й повідомив, що час одягати лицедійські обладунки. Єзан робить прийом для юнкайського головнокомандувача, шляхетного Юрхаза зо Юнзака, й хоче показати виставу.

— Розкувати вашого ведмедя?

— Не сьогодні,— сказав Тиріон.— Дозвольте нам цього разу влаштувати для пана поєдинок тільки вдвох, а ведмедя приберегти на інший випадок.

— Атож. Коли закінчите виступ, допоможете подавати й наливати. Не обляпайте гостей, бо буде вам лихо.

Вечірні розваги почав жонглер. Потім виступило тріо жвавих акробатів. Після них вийшов хлопчик з цапиними ніжками і станцював химерну джигу під акомпанемент кістяної флейти, на якій грав один з Юрхазових рабів. Тиріонові кортіло його запитати, чи не знає він, бува, пісні «У Кастамері дощ». Чекаючи своєї черги виступати, Тиріон спостерігав за Єзаном і його гістьми. Чорнослив у людській подобі, який сидів на почесному місці, вочевидь, і був юнкайським головнокомандувачем, але вигляд він мав приблизно такий самий солідний, як рідке лайно. З ним прийшов почет з дюжини інших юнкайських панів. Було і двоє капітанів перекупних мечів, кожен у супроводі дюжини вояків з його загону. Перший був елегантний сивий пентосянин, весь у шовках, якщо не рахувати плаща — обтріпаної ганчірки, сплетеної з десятків смужок подертої і закривавленої тканини. Другий капітан виявився тим смаглявцем з чорно-сивою бородою, який намагався вранці купити Тиріона з Пенні.

— Брунатний Бен Плам,— пояснила Сладко.— Капітан середніх синів.

«Вестеросець, ще й Плам, Життя налагоджується».

— Ви наступні,— повідомив Нянько.— Розважте гостей добре, маленькі любчики, щоб потім не жаліти.

Тиріон не опанував і половини Грошевих трюків, але навчився їздити верхи на свині, падати з власної волі й, перекотившись, підскакувати на ноги. Приймали їх дуже добре. Маленькі люди, які, п’яно хитаючись, дубасять одне одного дерев’яною зброєю, викликали такий самий бурхливий регіт в облоговому таборі в Невільничій бухті, як і на весіллі Джофрі на Королівському Причалі. «Зневага,— подумав Тиріон,— це мова міжнародного спілкування».

Щоразу як один з карликів падав або отримував удар, пан Єзнак реготав найгучніше і найдовше, трусячись цілим тілом, як сало в землетрус; гості приєднувалися до його сміху, тільки дочекавшись його реакції. Головнокомандувач видавався таким тендітним, аж Тиріон побоювався, щоб сміх його не добив. Коли з Пенні збили шолом і той відлетів на коліна квасного з обличчя юнкайця у смугастому зелено-золотому токарі, Юрхаз заквоктав, як квочка. А коли згаданий пан запхав руку у шолом і витягнув великий кусень кавуна, з якого крапав сік, Юрхаз почав од сміху задихатися й з обличчя став кольору отого кавуна. Обернувшись до господаря бенкету, він щось шепнув, і їхній пан хрокнув і облизав губи... але Тиріонові здалося, що в його вузьких жовтих очах майнув натяк на злість.

Закінчивши виставу, карлики скинули дерев’яні обладунки та просяклий потом одяг і перевдяглися у свіжі жовті сорочки, в яких мали прислужувати гостям. Тиріонові вручили карафу фіолетового вина, а Пенні — карафу води. Вони ходили шатром, наповнюючи кубки, ледве чутно шурхаючи капцями по товстих килимах. Робота виявилася важчою, ніж здавалося. Незабаром уже у Тиріона судомило ноги, одна з ран на спині знову відкрилася, і крізь жовту лляну сорочку проступила кров. Прикусивши язика, Тиріон продовжував розливати вино.

Переважно гості звертали на карликів не більше уваги, ніж на інших рабів... але один юнкаєць п’яно заявив Єзнакові, що хоче подивитися злягання двох карликів, а іншому було цікаво, як Тиріон позбувся носа. «Та я запхав свого носа в піхву твоїй жінці, й вона його відкусила»,— мало не бовкнув Тиріон... але під час шторму він переконався, що не хоче помирати просто зараз, отож натомість промовив:

— Це була кара за мій непослух, пане.

А далі пан у синьому токарі, облямованому тигрячими очима, пригадав, як Тиріон під час торгів похвалявся вмінням грати у сивас.

— Ану перевірмо його,— сказав він. Поставили столик і принесли фігури. Але буквально за хвилю пан, побуряковівши, у гніві перекинув столик, під регіт інших юнкайців розсипавши фігури на килим.

— Слід було дати йому виграти,— прошепотіла Пенні.

Брунатний Бен Плам з усмішкою підняв столик.

— Зіграй зі мною, карлику. Коли я був молодший, середні сини уклали контракт з Волантисом. Там я і навчився грати.

— Я просто раб. Коли мені грати і з ким, вирішує мій шляхетний пан,— сказав Тиріон і обернувся до Єзнака.— Пане?

Жовтого лорда, схоже, зацікавила ця ідея.

— Скільки поставите, капітане?

— Якщо виграю, заберу цього раба,— сказав Плам.

— Ні,— не погодився Єзнак зо Каґаз.— Але якщо зможете перемогти мого карлика, отримаєте від мене золотом стільки, у скільки він мені обійшовся.

— Згода,— мовив перекупний меч. Зібрали розсипані