Читати книгу - "Пiд тихими вербами"

«хоч поганенького», каже смiючись. Поганенького! Нi, вона поганенького не хоче: коли вже син, дак щоб гарний!.. Та де ж вона йому вiзьме, коли нема?

А хочеться дружинi догодити!.. Вона й почала питати людей, дак її Катря ж таки й нараяла: «Пiди, каже, — до баби Мокрини — пособляє». — «А ти хiба ходила?» — «Нi, менi не треба було… люди кажуть…»

Ну, вже ж, щоб Зiньковi догодити, то треба пiти… хоч вiн би й смiявся, капосний, коли б довiдався!.. Ой, смiявся б!..

Та дарма! Вже їй знахарка казала, що пособиться. Вона вже їй давала такого зiлля пити i звелiла: як вип'є- прийти, то ще дасть. Оце ж вона i йде. Уже ж щось та буде, щось та буде! Тодi вже не Зiнько з неї посмiється, а вона з Зiнька. «А що, — скаже, — не вiриш ворожкам, а от тобi син!..»

Щоб ближче йти, Гаїнка перескочила через плiт, тiльки намисто брязнуло, i пiшла городами й левадами. Закувала зозуля.

— Зозуле-зозуле! Скiльки менi год жити? Зупинилася i стала лiчити. Зозуля накувала п'ять, десять i кувала далi, не перестаючи, аж до тридцяти i трьох.

— Ой-ой-ой! Як багато! Це добре! Бо на свiтi гарно жити! А от тiй, мабуть, не гарно було, що з неї зозуля. Як-бо це воно? Князiвна та закохалася в козака. А князь того не знав, бо якби знав, то i в темницю дочку завдав би…

Он завдав би у темниченьку

Свою дочку-єдиниченьку.

Дак вони зiйдуться в гаю нищечком та й сидять там, цiлуються-милуються… То смiються, з закоханнячка свого радiючи, то плачуть, свою нещасливу долю згадуючи. А самi такi — як сонечко… А батько-князь iшов гаєм як чорна хмара… Вже довiдався!.. А козак, лиха не чуючи, до неї й каже: «Ти ж моя зозуленька!» — та й пригорнув. А князь як кинеться туди. «Будь же, — каже, — ти, проклята, навiки зозулею!» Дак вона — пурх! — та й полетiла з рук у козака… I лiтає тепер пташкою-сиротою та й плаче… Боже ж, нещаслива доля! Чому про все пiсень спiвають, а про це — нi? От якби й про це пiсню спiвати!..

Не всi тiї сади цвiтуть,

Що весною розвиваються,

Не всi тiї замiж iдуть,

Що любляться та кохаються!

Одна така та князiвночка

Та в козака закохалася,

У гайочку та в зеленому

Цiлувалась-милувалася…

«Ой боже мiй! Що. ж це я? — припинила сама себе Гаїнка. — Чи не дурна? Серед чужої левади стою й. пiсню спiваю. Та й забарилася як!.. Треба бiгти мерщiй!..»

Перебiгла леваду, доскочила до струмочка дзюркотливого. Десь, мабуть, хлопцi затягли кладочку, що через його була. Гаїнка спинилась:

— _ Як же ж i дзюрчить весело!.. Водо-водичко святенька! Скажи менi, чи гарно тобi жити в твоїй хатi пiдземнiй? Озвись!.. Мовчить, не озивається!.. Мабуть, я грiшна, що до мене вода не говорить.

Скинула черевики й побрела через неглибоку, чисту, як сльоза, течiйку, що бiгла попiд вербами рясними та осокорами високими. Осокори гордо знiмались до неба, а, верби, нахилившися над поточком, стиха зазирали в його.

— Хi, як видивляються в воду на свою вроду — мов дiвчата… Гарнi, гарнi!.. Годi вже видивлятися! — озвалася до їх Гаїнка, знов узулася та й подалася далi.

Незабаром була вже знову на вулицi. Он уже й хату бабину Мокринину видко.

Ой! Що то вона Гаїнцi скаже? Гаразд, як добре, а як же нi? А неминуче, неминуче треба Зiньковi сина! Бо як же вiн, бiдний, буде без помочi? Неминуче!..

II. СПОКУСА И ПРАЦЯ

Зiнько йшов до Грицька Момота.

Звичайно товаришi зiходилися в Зiнька, але трапилося несподiване лихо: Грицько вибив собi ногу i мусив сидiти дома. Це сталося так: Панас та Iван Момоти все нахвалялися забрати жито з тiєї десятини землi, що за неї сварилися з Грицьком. Одначе не поспiшилися цього зробити. Грицьковi дало помiч товариство: Зiнько, Васюта, Карпо та сам Грицько як заходились учотирьох, то так i перелетiв хлiб з поля на тiк до Грицька. Панас тiльки тодi оглядiвся, як уже сусiдин хлопець убiг у хату та йому сказав. Вискочив з хати, вхопив дрюка та вулицею до Грицькового двору. Прибiг, як останнi вози вже до ворiт пiд'їздили. Став на воротях, пiдняв ломаку:

— Назад! Назад!.. У мiй двiр!.. Моє жито… Голову розвалю!

Махає ломакою, що й справдi страшно приступити. Позбиралися люди, почали його вмовляти, а вiн одно:

— Не пiдходь!.. Уб'ю!.. На гамуз псину поб'ю, щоб i на свiтi не смердiв!..

Кинувся з ломакою за Грицьком, а Грицько поза возами; бiгають круг возiв, — той не втече, а той не дожене. Коли Грицько спiткнувся та й упав. Панас пiдбiг, замахнувся ломакою… Всi так i похололи: от уб'є!.. На щастя, Васюта пiдбiг ззаду, вхопив Панаса та й звалив, а тут люди наскочили, вiдняли в нього дрюка, самого вiдвели геть. Вiн пручався й репетував:

— Пустiть!.. Я їм голови позриваю!.. Повбиваю!.. Потрощу!.. Пустiть!

Далi вже й слова не мiг сказати, тiльки харчав. Зо злостi аж трусився.

Тим часом вози проїхали, люди одвели Панаса додому.

Дак ото, падаючи, Грицько вибив собi ногу, i довго вона в нього болiла — все не мiг ходити.

Тим Зiнько йшов до його.

Поминуло вже три мiсяцi, вiдколи завелася суперечка за ту пересельську землю, а справа ще й досi нiяк не розплуталася. Зараз же другого дня пiсля громадської ради Зiнько довiдався, що сам писар ходить iз десятником по хатах до таких письменних, що не були тодi в громадi, та й примушує їх пiдписувати громадську постанову. У волостi служило писарча, що доводилось якимсь родичем Зiньковi i зазнало колись од його, при лихiй годинi, доброї запомоги. Вдячне писарча списало тепер задля Зiнька тую постанову i всi пiдписи громадян. Серед тих пiдписiв Зiнько знайшов кiлька таких, що люди тi не жили на селi вже здавна, а одного вже й мертвого… ще й за кiлькох письменних Рябченко розписався, мов за неписьменних. Зiнько бачив, що це вже якесь крутiйство, але нащо його зроблено — спершу не зрозумiв. Не розумiв i того, нащо замiсто однiєї постанови написано аж три i землю Денисовi продавано мов не всю враз, а якось частками, i мов не в один день. Зiнько поїхав у город i купив там собi книжку з законами. Довго її гортав, шукав, мало що розбираючи, але нарештi таки дошукався, через що так зробила волость. Треба було, щоб аж двi третини всiєї