Читати книгу - "Справа Сивого"

сумні думки, усміхнувся, а тоді подався навздогін своїй партнерці. Це була кумедна пара — рослий довгорукий історик та невеличка тендітна акторка. Вона рухалася жваво і водночас витончено, надивовижу природно, неначе не просто танцювала, а цілком жила танцем. Він натомість тупцював дещо незграбно, але попри це на диво добре тримав ритм і ніби підкреслював усіма своїми рухами жіночу першість. Це виглядало неначе добре поставлений номер, і гості взялися аплодувати у ритм швидкій музиці. Декілька пар одразу приєдналися до танцю.

Незвичний до подібних вправ Яворницький добряче захекався, але тримався добре і спинився лише разом із музикою.

— Обіцяйте ще раз танцювати зі мною! — зазирнула йому в обличчя Заньковецька, яка теж розчервонілася від швидкого руху. — Ви прекрасний кавалер!

— Оце танцюри, так танцюри! — гукнув схвально Кропивницький. — Бо нині завели моду танцювати якоїсь чортівні!

— Насправді танці — чи не єдина легальна розрада українців, — зауважив Яворницький, до якого разом з диханням повертався філософський настрій. — Бо пісні заборонено, — він почав загинати пальці. — Друк заборонений. У школі викладати заборонено...

— Ну, театр врешті дозволили, — заспокійливо сказав Кропивницький.

— А з піснями, знаєте, як ми робимо? — хитро посміхнулася Заньковецька і раптом заспівала дзвінко на всю залу: — Bonne soirée généreuse! Bonnes personnes sur la santé!

— Що це? — звів здивовано брови історик.

— Не впізнаєте? А давайте разом! — вона вийшла на середину зали і завела тепер уже українською: — До-обрий вечір, ще-едрий вечір! До-обрим людям на здо-ро-в’я!

Гості зааплодували.

— Співаємо французькою. Бо музику ж теж не заборониш, — підморгнув Кропивницький.

Від дверей знову залунав дзвоник. Яворницький знову поспішив до передпокою, звідки повернувся з великим пакунком, обгорнутим папером. Слідом чимчикував Ілля Рєпін із триногою мольберта в руках.

— Добрий вечір добрим людям, — привітався він. — Дмитре Івановичу, маєш якусь холстину чи рядно?

— Знайду, — сказав Яворницький. — Маріє Костянтинівно, чи ви не будете такою люб’язною відкрити комод та витягти з шухляди першу-ліпшу скатертину.

Акторка охоче взялася допомагати.

Рєпін тим часом встановив триногу там, де щойно відбувалися танці, і поставив на неї пакунок. Потім розв’язав мотузок, що утримував обгортку, але знімати не став. Лише коли конструкцію прикрили принесеною Заньковецькою скатертиною, він двома руками обережно, навпомацки, розгорнув папір та відкинув його вбік. Закрита полотном конструкція височіла серед вітальні, і заінтриговані гості скупчилися навколо неї.

— Хто не знає Іллі Юхимовича, не дивуйтеся. Він любить усілякі екстравагантні штучки, — посміхнувся господар. — Художник має право.

Гості зашепотілися в очікуванні.

— Ну, Ільку Юхимовичу, не тягни пса за хвіст. Давай уже, показуй.

Рєпін дивився на обличчя глядачів, немовби оцінював рівень інтриги — чи достатній. Потім театральним жестом зісмикнув покривало й очам глядачів відкрилася Січ, степ і козаки, які регочуть над листом турецькому султанові.

— Точно! Малювати українцям теж не заборонено! — стукнув себе по лобі Кропивницький. — Це копія?

Рєпін заперечливо замахав руками:

— Це — навіть оригінальніше за оригінал. Бо це — перший цілісний ескіз, який дав життя великій картині завдяки благословенню Дмитра Івановича.

— Ну, вже й благословенню, — зашарівся Яворницький.

Але Рєпін зупинив його жестом.

— Так. Благословенню. Тож я приніс цей ескіз, щоб подарувати батькові Дмитру Івановичу як подяку. Приймайте у володіння, шановний пане писарю! Хоча тут писар на тебе не схожий, бо його я тоді ще з уяви малював.

Шквал оплесків та вигуків заглушив слова подяки розчуленого мало не до сліз історика. І двоє приятелів міцно обійнялися.

— Такий подарунок гріх було б не обмити! — загукали гості.

По залі задзвеніли чарки. До тосту приєдналося все товариство. А поки чаркували, Марко Кропивницький витер свої козацькі вуса, крекнув і хитро зіщулився на художника:

— Не те ти малюєш, шановний Ільку Юхимовичу. Зовсім не те.

— Як це не те? — стрепенувся Рєпін.

— А от так, — актор по-приятельськи поклав руку на плече художника. — Запросив би ти, скажімо, мене, то я б тобі всіх цих козаків один би зобразив. І писаря, і Сірка, і навіть татарина. А це тобі куди як дешевше обійшлося би. Бо тепер що виходить? А? — він запитально розвів руками. — Виходить, що не тільки писар, а кожен твій персонаж буде у тебе ескіз просити. А так би я один...

Рєпін ляснув долонею об долоню.

— А от і вгадав! Я картину замислив. Хочу намалювати запорожців на чайці. У страшну бурю. І отаманом бачу тебе, Марко Лукич. Стоятимеш непорушно біля стерна в оточенні хвиль. Правда-правда! — він оглядів публіку. — І при всіх обіцяю, що той ескіз я тобі подарую.

— До речі, далеко не кожен з тих, хто тут намальований, захоче мати ескіз, — вступив до розмови опасистий вусань. Той самий, який нещодавно підігрував танцюристам на бандурі. Він був як дві краплі води схожий на вусатого козака з картини, хоч і не мав зараз на голові білої кучми.

Ілля Юхимович щиро обійнявся зі своїм персонажем.

— Рубець Олександр Іванович[60], професор консерваторії, раптом хтось не знайомий, — відрекомендував музику господар.

— Звісно, я не про себе, — повів далі бандурист. — Просто довелося бути свідком, як велику картину прийшов подивитися граф Алєксєєв, що його лисина блищить на передньому плані.

Яворницький пирснув. І одразу стало видно, що коло посвячених у таємницю малювання предводителя катеринославського дворянства не таке вже й вузьке. А бандурист, сховавши усмішку у розкішних вусах, повів далі.

— Спочатку він розглядав картину, як усі, потім зосередився на лисині, а тоді за секунду став червоний, наче варений рак.

Тут уже захихотіли навіть непосвячені. Рєпін опустив очі.

— Так. Не дуже зручно вийшло... Якось я про майбутнє тоді не думав... — він замислився. — Дмитре Івановичу! Золотий мій! Як побачиш шановного Георгія Петровича, передай йому...

— Подяку за лисину? — перепитав Яворницький, і Рєпін не втримався, затрусившись разом з усіма сміхом.

Атмосфера у вітальні почала остаточно нагадувати картину на мольберті. Одсміявшись, художник промокнув носовичком очі.

— Ні, хай пробачить за те, що змусили його без згоди послужити музам. А до того ж передай, що нині я пишу другий варіант картини, де цього лисого персонажа вже не буде.

Довгий вузький човен, або ж дуб, як називав його стерновий, легко вмістив усю експедицію разом із спорядженням. Поки вантажилися, метушилися,