Читати книгу - "Справа Сивого"

згадували про забуті мішки та торби, часу на знайомства не було, і лише коли нарешті відвалили від пристані й під дією двох довгих весел у руках молодих жилавих хлопців дуб поплив за течією, Маруся нарешті оговталася від лихоманки, властивої усім новачкам, та почала роздивлятися своїх супутників. Окрім трьох лоцманів — молодих на веслах і старого з сивою козацькою чуприною та незмінною люлькою у зубах, що орудував бабайкою на кормі, у човні було ще шестеро. Розпоряджався усім Яворницький, решта швидко і слухняно виконувала його розпорядження — воно й не дивно, все-таки директор, академік і таке інше. З жінкою, яка сиділа поруч із директором, Маруся познайомилася ще у музеї, коли збирали речі. Невелика, під п’ятдесят, з сумними очами. Звали її Любов Біднова[61], і Маруся одразу зрозуміла, що десь чула це ім’я — чи то від матері, чи, може, на курсах політграмоти. Решти людей, разом з якими доведеться працювати, вона не знала.

Яворницький помітив запитальні погляди своєї працівниці і правильно зрозумів їх.

— Шановні, дозвольте вам відрекомендувати мою помічницю Марусю Глинську,— оголосив він під плюскіт весел.

— Глинську? — здивувався старший чоловік з борідкою та в окулярах. — Із тих самих?

— А хіба бувають інші? — засміявся Дмитро Іванович. — Наша Маруся — зі справжніх Мамаїв.

Погляди всіх зупинилися на дівчині, і навіть старий лоцман глянув на неї з-під сивих брів. Від цього стало трохи ніяково.

— Ти, Марусю, з пані... тобто товаришкою Любою вже знайома. А це, — він вказав на старшого в окулярах, — наш безпосередній начальник Антін Степанович Синявський[62].

— Ну, вже й начальник! — засміявся у відповідь той.

Яворницький розвів руками:

— Ти, Антоне Семеновичу, як був у мене начальником у Комерційному училищі, так і зараз лишився.

— То ви давні колеги? — здивувався молодий, мабуть, ледь за тридцять чоловік із гострим чорнявим обличчям.

Синявський гмикнув:

— Дмитро Іванович викладав у Комерційному училищі, де я мав честь бути директором.

— Та не просто директором, а ще й яким директором! — підхопив Яворницький, і Синявський скромно опустив очі. — Уявляєте, у нас в залі на стіні були намальовані портрети Хмельницького, Дорошенка і, головне, Мазепи! Мазепи, колеги! Попри анафему від церкви.

— Комерційне училище — установа світська, а не церковна, — серйозно зауважив Синявський.

— Ой, я думаю, що якби ти навіть завідував семінарією, все одно щось такого утнув би, — знову засміявся Яворницький.

— Утнув? — Синявський оглядів компанію. — Хто б казав! Уже такого як ти, Дмитре Івановичу, утнути мені й на думку не спало б. Розкажи, як ти з наркома розписку брав!

Яворницький махнув рукою:

— Та ну!

— А от вам і ну. Коли до музею приїхав сам народний комісар освіти Скрипник[63] із делегацією, Дмитро Іванович примусив їх усіх купити квитки. Ви чули про таке? А коли нарком пообіцяв знайти гроші на нашу експедицію, примусив його дати розписку. Оце називається «утнув»!

— Бо він минулого разу пройшов до музею задурно, пообіцяв сто тисяч на нову будову, а грошей не дав. Я до нього у Харків їздив, кілька годин у приймальні маринувавсь. То що, мав йому після цього на слово вірити?

— Як можна не вірити народному комісару УСРР? — звелася на ноги обурена Маруся. Точніше спробувала звестися, бо хвиля тут-таки повернула її на місце.

Обережний Синявський швидко змінив тему:

— Давайте замість минулого краще віддамося майбутньому.

— Добре, — погодився Дмитро Іванович. — Наше майбутнє знаходиться у надійних руках найкращого у Лоцманській Кам’янці стернового шановного Охріма та його помічників Пилипа та Ореста. Люди досвідчені, всіх чортів на порогах знають, так, Охріме?

— Та вже знаємо, — пихнув люлькою той і скомандував помічникам: — Ходу піддайте!

— А поруч із вами, Марусю, знаходиться іще одне майбутнє, не дивіться на його сиву бороду, бо Микола Григорович Філянський[64] придумав зробити цілий музей Дніпробуду.

— Ну а де ж було дітися, Дмитре Івановичу? — знизав плечима підстаркуватий із борідкою клинцем та старорежимними вусиками над нею чоловік, що сидів поруч з Марусею. — За півроку все це заллє водою, і якщо зараз не дослідити, більше такого шансу не буде.

Вузький човен гойднуло на хвильці, і від несподіванки Маруся схопилася за рукав сусіда.

— Пробачте, товаришу Філянський, — зніяковіла вона.

— За що? Навіть старому грибові приємно, коли його торкається молода квітка, — усміхнувся той.

Молодик із гострим обличчям був відрекомендований як Теодосій Кіранов[65], музейник з Нікополя.

— Теодосій Миколайович копав Мамаєву гору, що нижче Запоріжжя. Так що вам, Марусю, треба до нього пильніше придивитися. Бо виходить, що це й ваша гора.

Тим часом дуб став наближатися до Кодацького порогу. Течія збільшилася і молоді козаки за командою склали весла. Тепер лише лоцман орудував своєю бабайкою, що відігравала роль стерна, направляючи човен в одному йому відомі проходи між камінням. Шум води ставав усе гучнішим, заглушуючи розмови, і невдовзі всі принишкли під натиском цього звуку. На перший погляд, річка попереду залишалася звичайною — хіба що де-не-де з неї стирчало каміння, але те, як там крутилася вода, б’ючися та схлипуючи, наче нечиста сила, примушувало душу тремтіти.

Маруся глянула на лоцмана — той незворушно пихкав люлькою, тримаючи однією рукою бабайку на кормі і ледь помітним рухом направляючи дуб у протоку. Напруження було помітно на обличчях усіх пасажирів, хіба що Яворницький посміхався у вуса. Маруся спробувала взяти приклад з директора, але щойно почала розтягувати губи, човен несподівано став майже сторчма і полетів кудись униз. Посмішка злетіла з вуст, так і не народившись, дівчина зойкнула й обома руками вхопилася за свого сусіда. Той спробував знову схвально кивнути, але й сам обіруч ухопився за борт. І лише лоцман стояв, наче виструганий із тієї самої деревини, що і його дуб.

Падіння тривало недовго, невдовзі човен уже плив за течією, що поступово стишувалася одразу за порогом.

— Ух! — видихнула Маруся, відпустила руку супутника і ніяково зауважила: — Нічого, скоро вже цих порогів не буде.

Яворницький хитро подивився на неї.

— А що, Охріме, — звернувся він до лоцмана, — що скажеш за греблю, яку будують біля Олександрівська?

Той нарешті випустив люльку з рота, вибив її об борт і почав набивати тютюном.

— Що скажу, Катерина теж п’ятдесят років будувала тут,