Читати книгу - "Львів. Пані. Панянки"

Віденському університеті три роки, він робив це майстерно.

До ювелірної крамниці від трамвайної зупинки було досить далеко, і вони сповна могли насолодитись прогулянкою вулицями омріяної столиці. Вигадливо декоровані фасади, портики, скульптури. Невже вони справді у Відні – місті палаців та кав’ярень, місті Моцарта, Бетховена, Штрауса і Клімта? Від висоти будинків перехоплювало подих. Але і тут мати строго пасла дівчину:

– Тіночко, не крути так головою, берет спаде.

А можна я його зніму, тепло.

– Ні, сонечко, будь, як люди.

Тіна трохи опустила голову. Справді, хоча весняний день був майже по-літньому теплим, люди йшли у прегарних капелюшках та капелюхах. Деякі жінки – в рукавичках. Але нікого – в пальтах чи плащах, довкола – лише костюми й жакетки.

Мати, яка розглядала здебільшого розташовані на перших поверхах магазини, сказала Миколі:

– Ох, бачу, Відень – столиця не лише музики, а й розкоші. Брат чемно всміхнувся.

Наче підтверджуючи мамині слова, поруч розчинилися високі горорізьблені двері, і два чоловіки в однакових костюмах винесли звідти до чорної лискучої машини великі пакунки. Водій прийняв їх та поклав у багажник. Із крамниці вийшли чоловік і жінка, молоді, усміхнені, і сіли в це авто. Водій зачинив дверцята, і за якусь хвилю вони поїхали. Сімейство Стасюків затрималося біля вітрини, яку прикрашали одягнені в хутра манекени.

– Дві шуби купили, – констатувала побачене пані Лідія. – Є тут справді багаті люди.

– Що ж це вони навесні шуби купують? – хмикнув Микола.

Тіна засміялась, мати посварила пальцем:

– То не наша справа.

Повагом вони дісталися нарешті до ювелірної крамниці, де збирались придбати Тіні сережки. Тут дівчині знову перехопило подих. Величезні арочні вікна пропускали всередину досить світла, проте скляні вітрини підсвічувалися ще й електричним світлом – сяйливе казкове королівство. І, наче король з королевою, навколо яких метушилися придворні, – той самий молодий чоловік із жінкою, що придбали шуби. Вона приміряла небувало гарні браслети, він спостерігав з іронічною посмішкою.

– Не знаю, – вона вагалась. – Я хотіла простіший, з самих перлів…

– Зате смарагди пасують до твоїх зелених очей.

– Ти ж казав, що сьогодні вони сірі.

– Уже – зелені, – він підніс браслет до її обличчя, порівняв з очима. – Вони завжди такі, як я хочу.

Жінка опустила погляд, Тіна не встигла побачити кольору її очей. А волосся чорне, розкішне, густе, ледь прикрите крихітним капелюшком із бантиком та вуаллю.

У крамниці виразно пахло квітами.

Тим часом до них також наблизився продавець, у недорогому, але модному костюмі, з білим трикутничком носової хустинки в нагрудній кишені:

– Що бажаєте подивитись?

– Сережки для дівчини, – мати вказала рукою на Тіну.

– Золоті? Срібні?

– Золоті, з невеликими камінцями.

– Погляньте на цю вітрину, будь ласка.

У Тіни очі розбіглися від кількості сережок. І всі – красиві. Хотілось дивитись на них і дивитись. Але ще цікавіше було спостерігати за вишуканою парою. Надзвичайно правильні риси обличчя невідомої красуні, уся її гармонійна постать відвертали увагу дівчини від вибору прикраси. А вона ж так про неї мріяла!

– Ну то що? – чоловік тримав у кожній руці по браслету. – Який обираєш?

Він наче грав у якусь гру, посміхався іронічно і трохи зловісно, у нього були широкі важкі щелепи. У погляді проглядало щось свинцеве. Раптом він здався Тіні казковим Синьою Бородою. Небезпечним і таємничим. Таким, що дає дружині ключ від забороненої кімнати і знає наперед, що вона туди зазирне. Навмисно підштовхує її до загибелі. Дівчинка відчула дивний холод.

Між тим молода жінка відповіла вабливим домашнім голосом:

– Таки послухаю тебе. Зі смарагдами.

Синя Борода задоволено засміявся й кивнув продавцям:

– Запакуйте обидва. І оте довге намисто зі смарагдами.

Пасуватиме до браслета.

– Дякую, милий, – всміхнулась красуня-жінка, а він поцілував її руку.

Тим часом підібрали кульчики й Тіні.

– Примірте оці. Панна русява, їй пасуватимуть рожеві корунди.

Дівчина встромляла у вухо сережку, а краєм ока проводжала казкову пару.

– Відомі люди, – сказав брат, перехопивши її погляд.

– Ти їх знаєш?

– Хто ж їх не знає! Сережки подобаються?

Тіна подивилась на себе в люстерко, яке запопадливо тримав продавець. Мати кивнула:

– Дуже гарні, й ціна підхожа.

– Братимете?

– Так, – пані Стасюк витягла з ридикюля гаманець. Тіна вділа і другу сережку:

– Можна я в них піду?

– Ні, доню, це ж твій посаг.

– Запакувати? – запропонував продавець.

– Так, – пані Лідія обережно прийняла оксамитову коробочку й сховала її в глибинах свого ридикюля.

– Я маю сережки із самого Відня! – радісно вигукнула Тіна, тільки-но вони опинились на вулиці.

– Августино, поводься пристойно! – нахмурила брови мати. Але дівчину важко було зупинити:

– Миколо, ти сказав, що знаєш отих двох… ну, що купували…

– Зачекай, зайдемо до кав’ярні, там розповім.

– До цієї? – Тіна вказала на розкішний ресторан, що містився на першому поверсі сліпучо-білого будинку.

– Ні, тут нам хіба що на одне горнятко кави грошей вистачить. Тут неподалік є цілком добрячий заклад зі студентськими цінами.

Ще чверть години прогулянки казковим містом – і родина Стасюків уже сиділа за круглим столиком, чекали на замовлені шніцелі.

– Ах, матусю, яка я щаслива, що ви мене взяли до Відня! – уже вкотре повторила Тіна.

– Ще б пак! – відгукнувся брат. – Прогулюєш гімназію.

– Ти обіцяв розповісти… – нагадала мати.

– А, про Мандля та його дружину! Це мільйонер, фабрикант зброї. Патрони, гармати. Хто каже, що він – найбагатша людина в Австрії, хто каже, що лише третій за статками.

– Він ще досить молодий.

– Так, одержав спадщину від батька. А його жінка – колишня акторка, знімалася в фільмах. В одному навіть гола.

– Колюсю, це слухає твоя сестра!

– Пробачте. Не подумав.

Тіна хотіла почути ще щось і сказала:

– А пані Мандль дуже гарна. І на вигляд така молода.

– Так, їй приблизно двадцять років.

– Звідки ти знаєш?

– Читав у світських новинах.

– І тато любить газети читати…

Тато залишився вдома, у Винниках. Працював, щоб син міг навчатися, а дружина з дочкою – подорожувати.

Довкола парували звабливі запахи страв і кави, а Тіна згадувала квітковий аромат ювелірної крамниці. Чи це були парфуми пані Мандль?

Коли мати відлучилася до дамської кімнати, Тіна пошепки спитала:

– А ти бачив той фільм? Ну, де вона… дружина мільйонера…

– Гола? Аякже! Я таке не пропущу!

– Ну? І як воно? Оце все…

– Та звичайно. Пішла дівчина купатись, а сукню на коня поклала. Доки плескалась – кінь побіг. Вона – за ним.

– Гола?

– Гола-голісінька!

– Кажи тихіше!

– Та ніхто тут української не розуміє.

– Впіймала вона?

– Кого? Коня? Ні, чоловік упіймав. Побачив сукню, став її шукати. Вона – в кущі. Він їй туди плаття кинув, щоб одягла. Потім