Читати книгу - "Джозеф Антон"

223
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 22 23 24 ... 218
Перейти на сторінку:
миттєвості подружньої зради під час літера-турних подорожей до Канади і Швеції й дещо довший роман у Лондоні з давньою ще кембриджською подружкою, що грала на скрипці. (Клариса зрадила його тільки одного разу, але то сталося давно, 1973 року, коли він ще писав свій «Ґрімус», і хоча впродовж якогось часу їй навіть хотілося покинути його й піти жити до свого коханця, невдовзі вона розірвала з тим чоловіком стосунки, й обоє вони забули про той епізод — або ж майже забули. Проте він добре пам’ятав ім’я свого суперника. Ще б пак, він мав ім’я Ейлмер Ґріббл.)

Тоді він чомусь по-ідіотському вважав, що дуже вміло приховує свої любовні пригоди й дружина нічого не знає і ні про що не здогадується. Тепер, оглядаючись назад, він лишень дивувався зі свої дурости. Звісно, вона про все знала.

Він сам полетів до Австралії для участи в Аделаїдському фестивалі, а тоді з Брюсом Четвіном подався до австралійської пустелі. Зайшли до книгарні в містечку Еліс-Спринґс, де він побачив примірник «Шляху» Робін Девідсон у м’якій палітурці, книжки, в якій вона розповідає про свій перехід через пустелю Ґібсона у товаристві з верблюдом, якого вона сама спіймала й приручила. Його редакторка з видавництва «Джонатан Кейп» Ліз Колдер дуже хвалила цю книжку та її безстрашну авторку, а він візьми й бовкни: «Навіщо йти через пустелею, коли можна полетіти на аеробусі?» Проте тепер, побачивши описані у книжці місця, він її купив і з великим задоволенням прочитав. «Коли будемо в Сиднеї, тобі обов’язково треба з нею познайомитися, — сказав Брюс. — Давай зателефонуємо їй. Я маю її номер телефону». «Аякже, телефонуй», — відповів він. В уславленому молескінів-ському записнику Брюса були номери телефонів усіх землян, які хоч чимось заявили про себе. Якби хтось його попрохав дати персональний номер телефону королеви Англії, то він би і його знайшов за мить.

Робін, білява, голубоока, трохи шарпана, дещо не в його смаку жінка, запросила його на обід до свого крихітного будиночка в Аннандейлі, і між ними за столом немов проскочила блискавка. Коли вона пішла за смаженим курчам, то виявилося, що воно холодне. Вона настільки хвилювалася, що забула ввімкнути духовку. Трирічний роман розпочався наступного ранку й став полярною протилежністю до його довгих, спокійних, переважно щасливих відносин з Кларисою. Їх сильно вабило одне до одного, проте в усьому іншому вони були несумісними. Вони репетували одне на одного мало не щодень.

Вона водила його до австралійських необжитих місць, а він, дитя асфальту, з побожністю спостерігав за її вмінням виживати в дикій природі. Вони спали під зірками просто неба, і їх не вбили скорпіони, не з’їли кенгуру і не розтоптала Пращурка Старої Велетки. Вона мала незвичайний дар. Потім вони перегнали її верблюдів з однієї «станції», чи ранчо, на північному заході, поблизу затоки Шарк (де він плавав з дельфінами й бачив будинок, споруджений із самих мушель), до їхнього нового місця перебування на фермі, що південніше Перта. Він також дізнався про верблюдів дві важливі речі. Перша полягала в тому, що верблюди щасливі у кровозмішенні; верблюденя в їхньому гурті з’явилося внаслідок простого зв’язку між верблюдом-самцем і його матір’ю. (Кровозмішне верблюденя назвали його іменем або ж, точніше, австралійським варіантом його імени — Сельман-Верблюд.) А друга полягала в тому, що коли вивести верблюда з рівноваги, то його лайно із сумирних сухих кізяків кулястої форми перетворюється на рідинний спрей, що летить на немалу відстань. Тож у жодному разі не можна тинятися позаду розгніваного дромадера. Це й були ті два важливі уроки.

Вона переїхала до Англії, проте вони не змогли жити разом, і впродовж останнього року спільного проживання розходилися, може, з десяток разів. За два місяці після їхнього остаточного розриву він прокинувся посеред ночі вдома, себто у своєму новому будинку на Сент-Пітерс-стрит, і почув, що хтось зайшов до його спальні. Голяка зірвався на ноги. Вона мала свій ключ, тож зайшла до будинку — він не поміняв замків — і почала наполягати: «Нам треба поговорити». Коли ж він відмовився й спробував вийти з кімнати, вона схопила його руками і якоїсь миті з усієї злости вдарила його каблуком по ступні. Після того один з пальців ноги відняло. «Якби я був жінкою, а ти чоловіком, — запитав він її, — як би ти це назвала?» До неї щось таки дійшло, і вона пішла геть. Коли ж опублікувала свій перший і останній роман «Предки», то в ньому фігурував надзвичайно неприємний американець, який став коханцем-садистом головної героїні роману. Під час інтерв’ю, яке вона дала «Ґардіан», її запитали: «Чи не був прототипом головного героя Салман Рушді?» Вона відповіла: «Не такою мірою, як у першій редакції».

Усередині нього зароджувався роман, який, однак, не давався йому до рук. Він мав уже готові уривки й дійових осіб, а ще вперту віру в те, що, незважаючи на величезну розбіжність між цими уривками, вони ввійдуть до однієї книжки. Точна форма й суть книжки залишалися досить невизначеними. Має вийти велика книжка — ось і все, що він знав, така, що стрімко увійде у простір і час. Книжка про подорожі. Це точно. Після закінчення «Сорому» перша частина його задуму втілилася в життя. Там він добре знав, як обійтися зі світом, з якого походив. Тепер йому хотілося пов’язати той світ із цілком іншим світом — світом, у якому він зумів вибитися в люди. Йому бачилися не Індія, і не Пакистан, і не політика, і не чарівний реалізм[43], його справжньою темою мала стати тема, що хвилюватиме його все життя і полягатиме в тому, яким чином досягається єдність світу — не тільки як Схід переходить у Захід, а Захід у Схід, але як минуле формує теперішнє, а теперішнє змінює наше розуміння минулого, і як уявний світ, себто мрії, мистецтво, вигадка й, аякже, віра просочуються крізь рубежі, що відділяють їх від щоденного, «реального» місця, в якому, як помилково здається людям, вони живуть.

Ось що сталося з дедалі меншою планетою: людське суспільство й культури більше не мешкають у відокремлених одна від одної маленьких комірках. Тепер усі ці маленькі комірки відчинені для інших відчинених маленьких комірок, і людина може втратити роботу в одній країні через махінації валютного спекулянта в якійсь іншій далекій країні і навіть не знати його імени й ніколи не побачити його обличчя, і, як нам кажуть теоретики нової науки про хаос, метелик може

1 ... 22 23 24 ... 218
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джозеф Антон», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Джозеф Антон"