Читати книгу - "Джозеф Антон"

махнути крильцями у Бразилії й спричинити ураган у Техасі. Спочатку «Опівнічні діти» починалися реченням: «Більшість того, що впливає на наше життя, відбувається за нашої відсутности», і хоча потім він переніс те речення в інше місце роману, вважаючи, що для першого речення воно видається надто толстов-ським, адже якщо «Опівнічні діти» чимось не були, то вони точно не були «Анною Кареніною», проте ця думка їла його поїдом. Йому дуже хотілося розповісти про світ, в якому людина не завжди вибирає собі долю, коли її доля визначається не особисто нею, але кимось іншим, невідомим їй, про світ, у якому фатальною може виявитися економічна криза чи вибух бомби.

Він саме летів із Сиднея додому з почуттями, що аж розпирали його після перших надзвичайних днів з Робін. Вийняв невеличкий записник і, щоб опанувати себе, почав розмірковувати над напівпродуманою книжкою. Ось що він мав: кілька мігрантів, або, якщо по-британському, то імміґрантів, з Індії, Пакистану й Бангладеш, через особисті подорожі яких він зможе показати зв’язки і розриви отих тут і там, тоді й тепер, реальності й мрії. Він також мав начерки одного з героїв на ім’я Салагуддін Чамчавала, якщо англізувати, то Саладін Чамча, який, перебуваючи в напружених стосунках з батьком, надумав британізувати. Йому сподобалося ім’я «Чамча», бо воно нагадувало про бідного Ґреґора Замзу, що у творі Кафки перетворився на гнойовика, а також гоголівського санітара мертвих душ Чічікова. Що стосується значення цього прізвища мовою хіндустані, то воно означало буквально «ложка», проте в розмовній мові вживалося на позначення «підлабузник» і «блюдолиз». Чамча стане портретом вирваної з корінням людини, що втекла від батька й країни та й від самої індій-ськости й перейшла в англійськість, яка насправді його не приймає, цього актора, що може копіювати чужі голоси і в якого все добре складається, допоки його не бачить глядач, себто тільки коли його чують по радіо або як голос за кадром на телебаченні; чиє обличчя, незважаючи на все його англофільство, все ще «неприйнятного кольору на їхніх кольорових телеекранах».

А навпроти Чамчі... мабуть, грішний ангел.

У 1982 році актор Амітабг Баччан, зірка найбільшої величини в бомбейському кінематографі, мало не помер через розрив селезінки під час виконання трюків на зйомках фільму в Банґалорі. В наступні місяці стан його здоров’я й перебування в лікарні висвітлювалися на перших шпальтах газет. Юрби людей стояли під лікарнею в очікуванні новин, а політики не могли протовпитися до його лікарняного ліжка. Він перебував на межі життя й смерти, й уся країна затамувала подих; коли ж він знову підвівся, то це було ніби воскресіння з мертвих. На півдні Індії і до того були актори, які досягли богоподібного статусу, зігравши роль богів у «міфологічних» фільмах. Баччан став напівбожеством навіть без такої кар’єри. А що коли бог-актор, зазнавши важкої травми, звернувся до Бога у скрутну для себе хвилину й не почув відповіді? А що коли внаслідок страхітливої божественної мовчанки цей чоловік змушений поставити під сумнів або ж навіть втратив свою віру, яка живила його сили? А чи не міг він під час такої душевної травми почати втрачати розум? І чи не міг він у такому божевільному стані спробувати поїхати на край світу, аби розвіятися, забувши, що від себе не втечеш?

Як могла називатися така падаюча зірка? Ім’я спало йому на думку одразу, так ніби воно весь час витало в повітрі на рівні тридцять п’ять тисяч футів над рівнем моря й чекало, поки його схоплять. Джибріл. Ангел Джебраїл, «Джибріл Фарішта». Джибріл і Чамча: ангел, якого покинув Бог, і несправжній англієць, що відцурався батька. Дві заблукані душі в бездомному вмістилищі безхатченків. Вони мусять стати його головними героями. Ось що він знав.

Якщо Джибріл ангел, то Чамчма диявол? Чи може ангел стати демоном, а диявол мати німб?

У книжці подорожі множилися. Ось уривок геть з чогось іншого. У лютому 1983 року людина на ім’я Саяд Віллаят Хусейн Шах переконав тридцять вісім своїх послідовників мусульман-шиїтів, буцімто Аллах на його прохання зробить так, що Аравійське море розступиться й вони зможуть здійснити паломництво дном океану до святого міста Кербела[44], що в Іраку. Вони зайшли з ним у воду, й багато хто з них утопився. Хоч як це дивно, ті, хто вижив, стверджували, незважаючи на всі супротивні твердження, що стали свідками дива. Він уже понад рік розмірковував над цією історією. Йому не хотілося писати про Пакистан або шиїтів, тож віряни в його уяві стали сунітами й індійцями, а їхнім проводирем — жінка. Йому також пригадалася гігантська смоківниця, яку він одного разу бачив у південній Індії неподалік Майсура, — дерево було настільки велетенським, що в ньому стояли хатки й били джерела, а ще над ними літали хмари метеликів. У його уяві почало вимальовуватися село Титліпур, Місто Метеликів, і в хмарі метеликів ішла таємнича дівчина. Як суніти, вони хотіли піти не до Кербели, а до Мекки, проте ідея з морем, що розступається, залишилася в центрі епізоду.

Багато з уривків, що роїлися йому в голові, були про «місто видиме, але небачене», іммігрантський Лондон часів Тетчер. Справжні лондонські околиці Саутголл у західному Лондоні й Брик-Лейн у східному Лондоні, де жили азійські іммігранти, злилися з Брикстоном, що на південь від річки, й утворили уявний лондонський район Брикхолл, у якому мусульманська сім’я з правовірних батьків і бунтівних доньок-підлітків тримали кав’ярню «Шаандаар»; її назва — це перекручена мовою урду назва справжньої кав’ярні «Брильянт» у Саутголлі. В цьому районі збиралися міжрасові грозові хмари, й, мабуть, уже невдовзі вулиці таки запалають.

І тут з’явилася переінакшена Клариса, одержавши річардсонівське ім’я «Памела Ловелас[45]», а також пере-творена з пустельного мандрівника на альпіністку і з християнки на іудейку інкарнована Робін, перейменована на Алілуя Коен чи Коун. Тут з якогось доброго дива з’явилася Кларисина бабця Мей Джуел, велична літня пані, що жила біля моря у містечку Півенсі-Бей, графство Суссекс. Кораблі норманців 1066 року, розповідала вона всім охочим, пропливали серединою її вітальні; адже тепер берегова лінія відступила за милю далі у море, ніж дев’ять століть тому. Бабця Мей знала не одну історію -розповідала їх безліч разів і завжди тими самими ритуальними фразами — зі свого англійсько-аргентинського минулого на естансії[46] Лас-Петакас у товаристві свого неуважливого чоловіка-філателіста Чарльза «Дон Карлоса» Джуела, кількох сотень ґаучо[47], несамовитих і гонорових, а ще стада найкращої аргентинської худоби.

Коли британці правили четвертою частиною планети, вони