Читати книгу - "Троща"

Та ми були іншої думки. Ми переконали Міська, що спершу треба зустрітися з провідником Буревієм. Що скаже він? Може, це й добре, що так вийшло, адже тепер, після щирого зізнання, Місько став не їхнім агентом, а нашим. Він тепер може багато чого вивідати, потім ми зліквідуємо Стодолю. Придумаємо, як його знищити, бо якщо Місько застрілить юду біля стервища, то й сам упаде від рук охоронців. Ми вважали несправедливим обміняти життя друга Міська на життя зрадника.

Ніхто ж не знав, як воно повернеться далі.

15

І знов не чорноморець вивів дівчину на морозець, а вона сама вибігла до нього, як тільки смеркло. Не можу сказати, що Стефа дуже зраділа, коли я до неї прийшов у «хвилинку» з білим, як капітулянтський прапор, букетом хризантем. Вона спершу помітно збентежилася, потім, притуливши квіти до обличчя, кинула оком на відвідувачів за столиками і, ніяковіючи, шепнула, що має до мене пильну розмову. Тільки не тут, а деінде, в якомусь тихому місці, щоб менше хто бачив.

Я ледве не призначив їй зустріч на цвинтарі — на місці тихім, на місці спокійнім, де немає зайвих очей і вух, — та потім схаменувся, що затемна в таке супокійне місце не ходять. Ми домовилися, що я почекаю її після роботи в тому ж таки скверику, де недавно читав послання щасливого сім’янина Жука до нежонатого козака Нетяги.

Стефу мали підмінити на роботі о п’ятій вечора. До того я ще встиг провідати свого товариша-холостяка Кріса, а потім сів на трамвай і повернувся назад. Я чекав на Стефу біля великої, мов арена, клумби, і невдовзі побачив, як вона перебігає скверик. В одній руці у неї був білий букет хризантем, подарований козаком Нетягою на знак капітуляції перед жіночою плахтою, другою вона притримувала сумочку, що звисала з плеча, і Стефа справді майже бігла на морозець до мене, роззираючись по боках, наче її хтось доганяв.

О, це була ще та пані, годі й упізнати. Найперше вражав елегантний чорний капелюшок, який, мабуть, дістався Стефі ще від бабці, котра придбала його за Польщі в Бережанах, найближчому місті до їхнього Поручина, де, як мені колись видавалося, тамтешні панєнки піддавали жару навіть львівським та віденським модницям. Цьому капелюшкові бракувало ще чорної вуалі, але то вже було б занадто для пролетарського міста, яке понад півсторіччя боролося з буржуазними пережитками. Сіре коротке пальто відкривало її стрункі, обтягнуті білим нейлоном ноги в коричневих замшевих чобітках, і, може, через ту бархатисту замшу гнідого кольору я, грішний, подумав, що такі стрункі ноги бувають ще у породистих лошиць, необ’їжджених і норовистих. На обчасах Стефа повищала майже до мого зросту, та, незважаючи на таку відзіґорну поставу, вона була дуже знічена і не знала, з чого почати розмову. Ми кілька разів пройшлися довкола клумби, я вже злегка сп’янів од її гіркувато-солодких парфумів і зрештою сам підказав Стефі, з якого боку до мене зайти.

— Не мучтеся, — сказав я. — Вас попросили наглядати за мною, еге? Веліли дивитися, чи я не заходжу до вас з якимись людьми, і якщо заходжу — то з ким і про що ми говоримо. Ви їм не дивуйтеся, Стефо, вони ще й не такого могли від вас зажадати. Наприклад, завести зі мною роман… Не пропонували?

Вона округлила на мене свої ясні очі, але я вів далі:

— Так-так, ці люди безсовісні, їм немає діла до того, що я вже в літах, а ви молода та ще й заміжня кобіта. Їм аби домогтися свого…

— Ви ясновидець? — перебила мене Стефа.

— Чому ясновидець?

— Прецінь усе так і є.

— А що тут угадувати?

Я зупинився, бо вже завважив, що, кружляючи довкола клумби, заклав руки за спину й нагнувся трохи вперед. Тож випростався і став лицем до Стефи.

— Що тут угадувати? — повторив я. — Яка ще розмова могла бути до мене в такої жінки?

Ми стояли на відстані подиху одне від одного.

— Якої? — спитала вона.

— Такої вродливої жінки.

— Навіть так? Тоді я пристаю на їхню пропозицію.

Стефа подалася ближче до мене і раптом притулилася своїми губами до моїх. Я ледве не задихнувся. Її губи були теплі, м’які і шовкові, як у лошати. Вони навіть пахли молодою травою.

— Ви одного не вгадали, — мовила вона рівним голосом, ніби між нами нічого не сталося. — Я не заміжня.

— Ви казали…

— Казала, що вийшла заміж. Але то було давно.

Тепер я пригорнув це лоша до себе, і якщо під ту хвилю за нами стежили, то могли аплодувати своєму успіхові: зі Стефи вийшов перфектний агент.

Листопадовий вечір дихав передзим’ям, і я запропонував їй зайти десь погрітися. Ми завернули до найближчої кав’ярні з вельми доречною на такий момент назвою — «Еврика». Тут було б навіть затишно, якби не так накурено: підхмелений нарід потопав у диму. Та серед цих потопельників для нас знайшовся окремий столик, і кмітлива кельнерка, побачивши, що Стефа з квітами, запитала, чи в неї не день народження. Ні, відповіла Стефа, у нас весілля.

Я дедалі більше дивувався цій відзіґорній пані, яка так спритно змішала правду і вигадку, суще і бажане, що я повірив у справдження потаємних сподівань. Принаймні мені здалося, що від сьогоднішнього вечора я ступив в іншу ріку.

Стефа замовила собі келих червоного вина, а я погодився на склянку міцного чорного чаю, чим украй здивував милу кельнерку: весілля без чарки, що Мартин без Одарки. Ми зі Стефою змовницьки подивилися одне на одного, і я перший не витримав її збитошного погляду.

— А ви закодований, що не п’єте? — спитала вона. — Бо на хворого не показуєте.

— Авжеж, — сказав я. — Закодований.

Це була правда. Колись СБ присвоїла мені особистий код «252». Ним я підписував протоколи допитів. Тепер мені здається, що ці шифри потрібні були не лише для втаємничення імен. Крім усього, людям із м’яким серцем такі папери легше підписувати числами. «Добро справи вимагає ліквідації не лише провокатора С., але й цілковитого викорінення усієї його родини, позаяк її члени знають багатьох підпільників в обличчя». Постав-но під таким вердиктом псевдо — і за ним видно людину, котру багато хто знає. А за кодом не так. «252» — число, за яким начебто стоїть хтось безособовий чи, може, навіть багато людей. Скажімо, стільки, як це число позначає — 252. Дурниця, звичайно, але менше з тим.

— Так чудно, — сказала Стефа.

— Що?

— Ми нічого не знаємо одне про одного. А тепер ніби й запитувати не випадає.

— Так, — погодився я. — У всякому разі не тут. Мені досить того, що навпроти сидить дуже гарна жінка.

— Ви мене знов провокуєте, — сказала вона.