Читати книгу - "Балакучий пакунок"

від нетерплячки, штовхаючи один одного, і кожен прагнув першим впіймати чарівника.

— Усе чисто! — гукнув Папуга друзям. — Не затримуйтесь!

Діти перетнули коридор і забігли в темницю, де на них чекав Етельред.

— Уперед, — гукнув він, — шукайте свої нещасні заклинання, а я постою на чатах.

Він пострибав із темниці в коридор і далі, слідом за вартовими, яких уже й слід прохолов.

А діти відразу побачили три великі книги, кожна шість футів заввишки і три завширшки, виготовлені з найтоншої тисненої шкіри, оздоблені вишуканими пурпурово-золотими візерунками. Кожна книга лежала на дивовижної краси золотому столику, інкрустованому сріблом.

— Вітаю вас, книги, — з любов’ю промовив Папуга. На превеликий подив, ті відгукнулися мелодійними голосами, схожими на голоси трьох милих бабусь:

— Вітаємо тебе, Папуго, як справи? — відповіли вони. — Дуже приємно знову тебе бачити. Ти збираєшся нас врятувати?

— Не зараз, — сказав Папуга. — Ми готуємося тебе порятувати, моя люба балакуча бібліотеко. Але зараз ми прийшли, щоб знайти заклинання проти василісків — будь ласка, Книго чарів!

Діти знову здивувалися, коли книга з написом «Се є Велика книга чарів» розгорнулась і сторінки почали перегортатися одна за одною під старече мурмотіння:

— Василіски… василіски… Так відразу й не пригадаю… Василіски… Звісно, я можу помилятися…

— Я прошу, швидше, — сказав Папуга, — скоро можуть повернутися вартові!

— Я намагаюсь допомогти якомога швидше, — виправдовувалась книга. — У мене друк тільки з одного боку. Я шукаю… Василіски… Василіски…

Діти разом із Папугою напружено чекали. Хтозна, як довго манекен Г. Г. відволікатиме увагу вартових, а їм зовсім не хотілось потрапити в пазурі до розлючених і розчарованих василісків, коли ті повернуться.

— Ага, є, маємо, — задоволено промовила Велика книга чарів. — «Заклинання, що порятують вас від василісків».

— Ти готова записувати, Пенелопо? — спитав Папуга.

— Так.

— Отже, почнімо, — сказала книга і почала диктувати: «Засіб порятунку від василісків. Василісків винищують горностаї. Горностая приносять до лігва, де на дні, в глибині, ховається василіск, адже нема отрути без протиотрути, як нема лиха без добра. І коли василіск набачить горностая, то втікає геть, а горностай його наздоганяє і вбиває, позаяк укус горностая смертельний для василіска, але тільки за умови, що горностай перед тим встиг скуштувати рути — не інакше. Тож для боротьби з василісками горностай спершу мусить скуштувати траву рути. Щоб набратися сили від соку цієї трави. І лише після цього горностай може кусати василісків і перемагати їх».

— Що таке ота рута? — спитав Пітер.

— Це, мабуть, така рослина, — відповіла Книга чарів. — Зрештою, будь ласка, пошукайте у Словнику.

Великий словник розгорнувся й зашелестів аркушами.

— Поглянемо, поглянемо, — бурмотів він… — Руда, рудий, рука, рум’янець, руно, рура, русалка, русло, рута… Ось воно: «Пахуча рослина, кущ із перисто-розсіченим листям і зеленаво-жовтими квітками; символ жалю, каяття або співчуття». Тепер треба подивитися в Книзі цілющих трав, де вона росте.

Книга цілющих трав Гепсібара почула це, також сама розгорнулась і почала гортати сторінки.

— Ой, та рута, рута… — примовляла вона. — Ось, будь ласка: «Рута в країні Міфології росте лише на галявині Мандрагорового лісу, на Острові вовкулак, серед Співучого моря».

— Чудово, — сказав Папуга. — Ти все записала, Пенелопо? Будемо сподіватися, що Г. Г. знатиме, що з цим робити. До побачення, книги, чекати лишилось недовго — ми вас неодмінно врятуємо.

Аж тут двері розчахнулися й до них ввалився засапаний Етельред.

— Ану, поспішіть! — видихнув він. — Вартові вже донесхочу напірналися за Г. Г. і тепер йдуть сюди, мокрі до нитки. Вони люті, як чорти, — до них нарешті дійшло, що їх обдурили. Нам треба мерщій вшиватися звідси.

Усі вибігли з темниці — і раптом побачили, як по коридору від рову крокують двоє мокрих вартових. Василіски вгледіли дітей і дико заревли, їхній моторошний рев стоголосою луною відбився від стін підземелля і мало не оглушив Пенелопу та хлопчиків.

— Швидше, швидше, — командував Папуга, — назад у трубу, чимдуж тікайте, рятуйте своє життя!

Етельред нізащо б не встиг за ними, тож Пенелопа нахилилася, підхопила його на руки, притулила до себе і помчала так швидко, як ще ніколи не бігала. За ними гналися василіски — ґелґотіли, рипіли лускою, скреготіли кігтями по кам’яній підлозі. Щосекунди Пенелопа очікувала: ось-ось її огорне пекельна хвиля вогню… Але їм таки вдалося добігти до малої темниці, заскочити всередину, зачинити двері, замкнути їх на засов — і тої ж миті перший вибух полум’я василісків вдарив в одвірок. Усі кинулись у той куток, де був вихід до труби, але все одно чули, як василіски волали по-котячому, шаленіли, шкребли і дерли кігтями двері темниці. Але втікачі вже спустилися в трубу, миттю проскочили її, вибралися на волю, перебігли лан місячної моркви, жодного разу не зупинившись перевести подих, аж поки не опинились у Кришталевих печерах.

— Ф-фу, — Пенелопа, задихаючись, прихилилася до кришталевої стіни. — Годі, я більше ніколи не хочу так швидко бігти.

— Я теж, — прохрипів Пітер, груди його ходили ходором.

— Ми мало не влипли, — сказав Саймон, хапаючи повітря. — Ми якраз вчасно замкнули двері. Ще мить — і нас би підсмажили, як грінки.

— Ой, не нагадуй, — Пенелопу пересмикнуло, — це жахливо.

— Люба панночко, — озвався Етельред, який досі лежав у Пенелопи на руках із циліндром на голові, — дозвольте подякувати вам за те, що врятували мені життя.

— Нема за що, — відповіла Пенелопа, опускаючи його на землю, — я просто подумала, що ти не зможеш бігти так швидко, як ми, і тільки тому взяла тебе на руки.

— Так, я би сам не зміг, панночко, — погодився Етельред. — Присягаюсь, якби не ви, то я вже був би смаженою жабою. Я вам дуже вдячний, панночко, я вам справді страшенно вдячний!

— Гаразд, а тепер ходімо до Г. Г., — нагадав Папуга. — Побачимо, чи зможе він розгадати це заклинання. Я, наприклад, щиро кажучи, не можу. Надто вже воно заплутане.

Наші герої відсапались і пішли далі кришталевими тунелями — туди, де Г. Г., Табіта і Дульчібелла нетерпляче чекали їхнього повернення.

Розділ V. Горностаї і грифони

— Повернулись, повернулись! Дякувати Богу! — загукав Г. Г., щойно їх побачив. — Як ваші успіхи, мої хоробрі друзі?

— Успіхи чудові! — щасливо промовив Папуга. — Просто чудові!

— Мій двійник став вам у пригоді? — запитав Г. Г.

— Двійник був, так би мовити, натхненником і джерелом енергії, — відказав Папуга.

— Ми принесли заклинання, — Пенелопа простягла Г. Г. свій маленький записник. — Хоч і не знаю, чи знайдете ви в ньому який-небудь сенс.

— Так-так-так… — Г. Г. поправив окуляри і вмостився зручніше. — Хвилинку, дайте-но я почитаю.

Усі стежили за тим, як він читав і безгучно ворушив губами.

— Може, ви бачили драконячі яйця? — пошепки спитала Табіта.

— Ні, — шепнула Пенелопа, — але ми на власні очі бачили, що вони надійно заховані.

— Нічого не вдієш, — зітхнула Табіта. — Добре, що хоч так.

— Це надзвичайно цікаво, — озвався нарешті Г. Г. — Справді, надзвичайно цікаве заклинання. Ну, хто б міг подумати, що горностаї — це жива зброя проти василісків!

— Тільки