Читати книгу - "Маркус і Діана. Світло Сіріуса"

class="p1">— То воловина по-бургундському. Цебто волове м’ясо, запечене в горнятку на французький штиб.

— Я це знаю, але звик казати саме так.

— Чому?

— Так простіше, — відповів Маркус і кашлянув.

Нараз у нього залоскотало в носі. Як же заведено чхати в ресторані? Якомога тихіше й відвернувши лице?

— Волові боурґуіґнони, — пробубнів офіціант, записуючи замовлення. — Постараюся запам’ятати. Що ви будете пити до їжі?

Маркус, ледве стримуючись, щоб не чхнути, безпорадно зиркнув на Сіґмунда. На щастя, той зрозумів його погляд і повівся як професійний завсідник ресторанів і надійний товариш.

— Сік до закуски, кока-кола до гарячої страви і лимонад до десерту.

— Якого року? — спитав офіціант.

— Ви, мабуть, жартівник, — сказав Сіґмунд.

Офіціант кивнув.

— Ви теж не в тім’я битий.

І тут уже Маркус чхнув. Його напівздушене «апчхи» влучило офіціантові в самісіньке обличчя. Очі засльозилися, а в носі не переставало свербіти. Мимохіть витерши кілька крапель зі щоки, офіціант швиденько відійшов, — і якраз вчасно, щоб не почути, як хлопець тоненьким голосом шепнув:

— Мене звати Маркус.

Після вдалого старту неодмінно мала бути якась маленька невдача. Маркусове «апчхи» виявилося великою невдачею. Воно було з тих, що ніколи не минають. З Монсом бувало так само. Коли він заходжувався чхати, то не міг угамуватися щонайменше півгодини. Бувало, що вони чхали разом, а потім із того сміялися. Тепер ніхто не сміявся. Навпаки, і дівчата, й Сіґмунд вдавали, ніби нічого не помітили. Вони жваво обговорювали прочитані книги, побачені фільми, вчителів, які їм не подобалися, і тенісні змагання, в яких вони отримували перемогу. Одначе крадькома вони весь час поглядали на нього, очікуючи нового апчхикання. Щоразу, як він чхав, Муна мимохіть спиралася ліктями на стіл, так ніби їй хотілося щось сказати чи з цікавістю його послухати. Лише після чотирнадцятого апчхи напад припинився. Проділ уже не був такий рівний, а на червоному носовичку проступили зелені й жовті плями. Офіціант приніс сік та анчоуси. Невдача не закінчилася.

Анчоуси з вінегретом вважаються прекрасною закускою, ними полюбляють ласувати влітку на веранді, але мало хто з тринадцятилітніх віддає їм перевагу. Порція складається з анчоусів, дрібно покришеного яйця, цибулі, петрушки і прянощів. На смак вона солона, як ропа.

— Оце такі анчоуси з вінегретом? — спитала Еллен Кристина й недовірливо окинула оком свою тарілку.

— Атож, — відповів Маркус і хвацько запхнув шмат анчоуса в рот.

Анчоус був гладенький, слизький та ще й скидався на живу істоту. З якою радістю Маркус виплюнув би його геть! Одначе не виплюнув, а засмоктав у себе, як спагеті.

— Чудово! — зітхнув він, залпом випиваючи свій сік.

— Можеш з’їсти й мою порцію, — запропонувала Муна.

— І мою, — додала Еллен Кристина. — Річ у тім, що ми худнемо.

— Не захоплюйтеся тим худненням, — сказав Сіґмунд. — То небезпечно для здоров’я.

Сіґмундові подобалася їжа для дорослих. Він наминав свою порцію повільно і з неабияким апетитом. Маркус вдячно глянув на нього.

— Нам хочеться приберегти апетит для гарячої страви, — сказала Еллен Кристина.

— Атож, — підтакнула їй Муна. — Для волових боурґуіґнонів.

І вона переклала свої анчоуси на Маркусову тарілку.

— Красненько дякую, — сказав він і якось невиразно, але привітно усміхнувся.

Еллен Кристина простягнула через стіл свою тарілку.

— Прошу.

Сіґмунд підвів очі від свого анчоуса й усміхнувся до Маркуса.

— Щасливець, — мовив він.

— Можеш і собі відсипати, — сказав Маркус.

Сіґмунд похитав головою.

— Ні, дякую. Для мене вони надто гострі. Я не маю таких дорослих смаків, як ти.

Дівчата жваво замотали головами й заходилися висловлювати свій захват від Маркусових дорослих смаків. То все й вирішило. Безмовно зітхнувши, Маркус узяв простягнену йому тарілку Еллен Кристини й усе, що там було, переклав у свою. Тепер перед ним лежало чотирнадцять шматочків анчоуса. Вони скидалися на покраяну каракатицю. Він їв їх у тиші, а товариство не зводило з нього захопливих поглядів. Коли ж останній шматочок поплив йому в горло, всім іншим замандюрилося повернутися назад. Маркус без угаву ковтав їх знову, аж поки якимось чином таки повтопляв усі шматочки в своєму шлунковому соку. Аж тут з’явився офіціант із м’ясом.

Воловина по-бургундськи — традиційна французька страва з великою кількістю всіляких смакот. І хоч вона й готується в червоному вині, її можна вживати й дітям, бо алкоголь під час приготування тієї страви випаровується. У тому горняткові, яке подавали в ресторані «Зірка», була воловина, морква, селера, цибуля, часник, томатна паста, бекон і гриби. Сама собою страва була ситна, до того ж офіціант подав її з вареним рисом, притрушеним шафраном. Порції були великі, й офіціант запевнив їх, що там, на батьківщині воловини по-бургундському, порції бувають ще більшими.

— Чудово, — сказала Еллен Кристина, кивнувши головою в бік Маркуса. — Бо він їсть за десятьох.

— Сам як скіпка, а шлунок мов кендюх, чи що? — спитав офіціант і підморгнув Еллен Кристині.

— Принесіть мені, будь ласка, склянку води, — попросив Маркус.

Він поняття не мав, як упорався з горнятком воловини, але в кожнім разі йому таки не забракло сили відповісти офіціантові «ні, дякую», коли той запропонував йому ще одну порцію. Власне, то було все, що він спромігся сказати. Він спробував попустити пояс, але той був міцно зачеплений за петельки смокінга. Аж тут офіціант приніс помаранчеве суфле. Здоровуцький десерт. Він скидався на масивну набухлу здобу, посипану цукровою пудрою. Його готували з пшеничного борошна, масла, молока, цукру, помаранчевого соку та яєць. Десерт подавали гарячим, і ресторан «Зірка» ним просто пишався. Дівчатам аж дух захопило, Сіґмунд обм’як тілом, а Маркус почувався так, як Гуффі, котрий об’ївся на обіді в бабусі Дак.[12] Він поволі підніс ложку до суфле, з рота в нього вирвався якийсь незбагненний звук, який буває при рвоті чи веканні, й він повагом, як старий дід, підвівся з-за столу.

— Жвиняйте, — промимрив він самими губами.

Він швиденько задріботів через увесь ресторан до туалету, де й поквитався з дванадцятьма шматочками анчоуса, вісьмома шматочками бекону, чотирма дрібно покришеними цибулинами, п’ятдесятьма грамами воловини та строкатим носовичком. Та тільки вийшов до гардероба, як знову відчув легке запаморочення.

Гардеробник відвів очі від газети.

— Це тебе звати Маркус?

Маркус розтулив було рота, щоб відповісти, та тут же й стулив, і, кивнувши гардеробникові головою, кинувся до туалету.

— Ото так тобі сподобався туалет? — спитав гардеробник, коли він знов зайшов у гардероб.

— Сімонсен, — сказав Маркус. — Маркус Сімонсен молодший.

— Он як, — мовив гардеробник. — А я думав, старший.

Коли Маркус вернувся в ресторан, товариство вже сиділо перед порожніми тарілками, а біля столика стояв офіціант.

— Твоє суфле вичахло, — сказав офіціант.

— Ну то й що, — відповів Маркус. —