Читати книгу - "Маркус і Діана. Світло Сіріуса"

Я більш нічого не їстиму.

Офіціант звів брови догори.

— Тобі не до вподоби наше суфле?

І тут Маркусові увірвався терпець. Він глянув офіціантові просто у вічі й у пориві безнадійної хоробрості випалив:

— Я запросив гостей у ресторан. Чого мені можна очікувати від метрдотеля та офіціанта?

— Що? — перепитав офіціант, але Маркус провадив далі гучним монотонним голосом, наче демонстрував завчений напам’ять урок, а воно, власне, так і було.

— По-перше, я очікую чемного й аж ніяк не поблажливого ставлення. Найважливіше завдання метрдотеля та офіціанта полягає в тому, щоб дбати, аби відвідувачі почували себе в ресторані, як удома, а найбільша помилка, якої вони можуть припуститися, то це не зважати на відвідувачів або якось їх принижувати. Тямущий офіціант моментально розуміє, коли він потрібен біля столика, тобі навіть не доводиться махати йому рукою, проте він ніколи не докучає. Він не присікується з запитаннями, чи до вподоби тобі їжа, і не поправляє тебе, якщо ти ненароком назву французького вина вимовиш неправильно!

То було як в око вліплено. Дівчата нетямилися від німого захвату, Сіґмунд старанно щось нотував до свого блокнотика, а офіціант, витріщившись на Маркуса, весь час хапав ротом повітря, мов викинута на берег рибина. Сіґмунд сховав блокнотика в кишеню й усміхнувся офіціантові.

— А тепер, якщо ваша ласка, ми хотіли б отримати рахунок.

Офіціант кивнув й мовчки подався геть.

— Добряче йому перепало, — сказала Еллен Кристина.

Муна захоплено кивнула головою.

— Ну ж ти його й відшмагав! Зроду такого не чула!

— Я бозна-кому в зуби не дивитимуся, — сказав Маркус та й заходився налапувати носовичка, якого лишив у туалеті.

Офіціант повернувся уже з рахунком. Не мовивши й слова, він поклав його перед Маркусом і непомітно відійшов. Маркус глипнув на рахунок і посунув його до Сіґмунда. Там стояло рівно тисяча шістсот п’ятдесят крон. Сіґмунд поволі підвівся.

— Вибачте, — мовив він. — Нам треба на хвилинку відлучитися, — він зиркнув на Маркуса. — Причесатися.

— Я не думав, що тут така дорожнеча!

Сполоснувши обличчя, Сіґмунд почав утиратися одним із рушників, що рівненьким стосиком лежали біля умивальника.

— Скільки в тебе грошей?

Схвильований і розпашілий Маркус стояв поруч. Більшого жахіття не могло й статися. А він щойно накрив мокрим рядном офіціанта. Тепер навряд чи варто чекати з його боку якогось співчуття.

— Тисяча крон.

— Зателефонуй своєму батькові!

— Не можу. Він мене розірве, коли дізнається, що я протринькав заощаджені гроші на ресторан. Окрім того, мені здається, що й ти міг би щось докласти.

— У мене всього сто крон.

— Тоді телефонуй своєму батькові.

— Ні!

— Я сам зателефоную.

Маркус тяжко зітхнув. Він був певен, що Монс допоможе їм вибратися з халепи, але не знав, що він скаже потім. Та вже буде як буде. Напевно, то був єдиний вихід, а те, що Сіґмунд перебрав практичний бік справи на себе, його бодай трохи втішило. Вони повернулися до столика, де їх чекав офіціант.

— У нас виникла невеличка проблема, — сказав Сіґмунд.

Офіціант запитливо подивився на нього.

— На жаль, ми переплутали тисячну банкноту з сотневою.

Офіціант на диво пожвавився.

— Он воно що, — сказав він.

— Це означає, що в нас при собі усього тисяча сто крон.

Офіціант усміхнувся на весь рот.

— Я покличу метрдотеля.

Метрдотель не усміхався. Зріст у нього вже сягав не двох метрів, а чотирьох. Він був сивий, як голуб.

— Ви не можете заплатити? — повагом спитав він.

— Ми відлучимося в туалет, — в один голос проторохтіли дівчата й швиденько посхоплювалися зі своїх місць.

— Ну, авжеж, — мовив офіціант.

Він стояв одразу за метрдотелем і з усього того начебто потішався.

— Заплатити не проблема, — відповів Сіґмунд.

— Приємно чути, — сказав метрдотель.

— Мені також, — додав офіціант.

— Якщо ви дозволите нам скористатися телефоном, ми зателефонуємо панові Сімонсену старшому. Він приїде сюди й заплатить, і всі проблеми залагодяться.

Метрдотель дістав мобільника й подав його Сіґмундові. Маркус потупив очі, в нього було таке відчуття, ніби він перетворився на анчоуса.

— Алло? Пане Сімонсене, це Сіґмунд. Я сиджу тут разом із молодшим. Еге ж, із Маркусом. А тепер послухайте, пане Сімонсене. Ми сидимо в ресторані «Зірка». Що? Так, «Зірка» Що? Еге ж, ресторан називається «Зірка». Що? Ні, ми просто сидимо, ну, як би це вам сказати, бавимо час, але тут у нас виникла невеличка проблемка.

Кілька разів Монс перебивав Сіґмунда, аж поки врешті-решт таки витрусив із хлопця пояснення, що їм не вистачає шести сотень крон, щоб розплатитися.

— Усе гаразд, — сказав він метрдотелеві.

— Дай сюди телефон.

Сіґмунд віддав.

— Це Дал. Що? Так, гаразд. Домовилися, пане Сімонсене. Ні-ні, загалом жодних проблем. Що? Так, наскільки я розумію, їм тут дуже подобається.

Він вимкнув телефон і усміхнувся до Маркуса. Тепер його ріст сягав не більше двох метрів.

— Ну от, хлопці, все владналося щонайкраще. Твій батько десь за годину буде тут.

— Атож, сподіваюся, буде, — відповів Маркус.

А тоді розпочалися танці. Щоправда, ті чудернацькі рухи, що виробляв Маркус, ведучи за собою Муну, скорше скидалися на хаотичну спортивну гімнастику з вихилясами. Він не переймався, що інші пари кидали на нього здивовані погляди. Його зовсім не обходило, що Сіґмунд намагався подати йому знак і хоч трохи його присадити. Вечір і без того вже був зіпсований. Незабаром з’явиться тато й забере його звідси. Нічого гіршого за те, що сталося, вже не може бути, тож він принаймні покаже їм танець, якого вони довіку не забудуть. Щось йому не таланило. Він бачив мультфільм, у якому Дональд і Доллі[13] танцювали танець, навіть не доторкаючись одне до одного. Він почав так само. Його ноги вистукували, як барабанні палиці, а він тим часом стрибав по кімнаті, випростовуючи спину, згинаючи коліна й простягаючи руки, які мовби плавали в повітрі, а його шия без угаву моталася то вперед, то назад, як штампувальний пристрій. Муна намагалася схопити його за руки. Та він стиснув їх у кулак і виставив навпроти своєї партнерки лише два вказівні пальці достоту так, як то робив Дональд. Потім він заходився погойдувати руками вперед-назад у такт із шиєю і весь час привітно всміхався. Муна відступала, не зводячи погляду з вказівного пальця, що зупинявся всього в кількох сантиметрах від її очей, де якусь мить, тремтячи, стримів у повітрі, а тоді ховався, і його місце займав другий вказівний палець. І так Маркус завів Муну аж у кут кімнати. Там він зупинився та й ну підстрибувати — гоп-геп! — а вказівний палець і собі рухався туди-сюди, як голка в швацькій машині. Решта відвідувачів танцювали далі,