Читати книгу - "Шантарам"

юрми розмахувала руками і кричала. Люди збігалися зусібіч. До натовпу приєдналися і водії, що не могли проїхати через цю пригоду. Незабаром там було вже п’ятдесят, вісімдесят... сто душ!

В центрі уваги був хазяїн авта, в яке ми врізалися. Він стояв біля нашого таксі і гарчав із люті. Це був чолов’яга років сорока п’яти в сірому костюмі «сафарі», напевне, пошитому на замовлення, щоб вміщати його опасисте черево. Його ріденька чуприна була скуйовджена, кишеня піджака відірвана, на штанині зяяла дірка, на нозі не було одної сандалі. Рука була скалічена й, хоч натовп затих од усвідомлення трагічності того, що сталося, він знай кричав як на пуп, а потім підніс руку до обличчя і замурзав кров’ю й лице, і всенький костюм.

Потім якісь чоловіки принесли скалічену в тій пригоді жінку й, застеливши клапоть тканини, поклали її на бруківці. Вони крикнули щось у натовп, і з нього виринув індієць із дерев’яним візком. Ь’ поклали на той візок і обгорнули ноги червоним сарі. Може, то була дружина розлюченого водія — ми цього не знали,— проте його охопила справжнісінька істерика. Він схопив жінку за плечі і почав трясти її, а потім смикати за коси; звернувшись до натовпу, він театрально розкинув руки і заходився бити себе по замурзаній кров’ю фізіономії. Його жести були неприродні й комічні, немов у актора в пантомімі або німому кіно, і здавалися безглуздими, однак травми, отримані людьми, були цілком реальні.

Коли жінку врешті повезли, чолов’яга кинувся до нашого таксі й відчинив дверцята. Натовп діяв як один злагоджений організм. Люди витягли пораненого водія і шпурнули його на капот. Він підняв був руки, просячи пощади, але його почали бити всі разом. Удари посипалися на його обличчя, груди, живіт, пах. Його дряпали нігтями, геть пошматували сорочку і роздерли рота з одного боку майже до вуха.

На це пішли лічені секунди. Дивлячись на те побоїще, я казав собі, що все відбувається дуже швидко, а я, мовляв, ще не отямився під шоку, то й не можу нічим зарадити. Ми часто називаємо боягузом людину, котру небезпека спіткала зненацька, а сміливцем — того, хто зустрів її напоготові. Крім того, я, можливо, зробив би хоч що-небудь, якби ми перебували в Австралії. «Це не твоя країна,— казав я собі,— тут свої звичаї».

Але в глибині моєї свідомості ховалася ще одна думка, що стала мені зрозумілою лише значно пізніше: наш водій був заплішеним дурнем, самовпевненим брутальним йолопом, що мало не спровадив нас на той світ. У серці моєму була ураза на нього, тож якоюсь мірою я теж був учасником того биття.

— Нам треба щось зробити...— насилу зміг я пробурмотіти.

— Нічого не треба робити, баба,— відказав Прабакер.— Там і без нас усе роблять.

— Та ні, я маю на увазі... може, слід йому допомогти?

— Цьому хлопцю вже не допоможеш,— зітхнув він.— Тепер ти сам бачиш, Ліне. Автомобільна аварія в Бомбеї — це дуже погана справа. Треба дуже, дуже швидко вилазити з машини або таксі, в якому ти сидиш. У публіки немає терпіння до таких випадків. Дивися, для цього хлопця вже все скінчилося.

Розправа була швидка і жорстока. З численних ран на обличчі й на тілі водія струмувала кров. Прозвучала чиясь команда, і людину підняли на плечі й понесли. Ноги його були витягнуті, руки розведені під прямим кутом до тулуба; у такому стані його утримували десятки рук. Голова нещасного відкинулася назад, від нижньої щелепи аж до вуха звисав клапоть шкіри. У розплющених очах стояв страх, змішаний з божевільною надією. Машини від’їхали, пропускаючи юрбу й даючи прохід натовпу, і бідолаха поволі зник удалині, розіпнутий на людських плечах і руках.

— Гайда, Ліне. У тебе все добре?

— Так. Зі мною все гаразд,— пробурмотів я.

Моя певність у собі розтанула, м’язи й кістки стали аморфною масою. Ноги налилися оловом, їх доводилося буквально тягти по землі. Мене вразило не саме насильство — у в’язниці траплялося бачити й жорстокіші сцени,— образ міста, що склався у мене протягом останніх тижнів, з його базарами, храмами, ресторанами, новими друзями, згорів дотла у вогні людської люті.

— А що вони зроблять з ним? — запитав я.

— Віднесуть до поліційної дільниці, я думаю так. Позад Кроуфордського ринку є дільниця цього району. Може, йому пощастить і його донесуть туди живим. А може, і ні. У цього хлопця дуже швидка карма.

— Ти бачив таке раніше?

— О, багато разів, Лінбаба. Іноді я воджу таксі мого двоюрідного брата Шанту і бачу дуже багато сердитих публік. Тому я так злякався за тебе і за своє здоров’я теж.

— Але чому вони так шаліли?

— Цього ніхто не знає, Ліне,— стенув він плечима.

— Почекай,— перепинив я його, поклавши руку на плече.— Куди ти так поспішаєш?

— Як куди? У нас екскурсія.

— Я думав, що тепер ти... скасуєш сьогоднішню екскурсію.

— Чому б це? Ми ж повинні подивитися. Отже ходімо, на?

— А як же твоя рука? Ти не хочеш показати її лікареві?

— Рука без проблем, Ліне. Наприкінці екскурсії у нас буде віскі в одному дуже страшному місці, яке я знаю. Це дуже хороші ліки. Ходім, баба.

— Ну гаразд, раз ти так вважаєш. Але ми ж, здається, їхали в протилежному напрямі?

— Так, і продовжуємо їхати в цьому напрямі,— трохи нетерпляче відказав Прабакер.— Але спочатку нам треба піти тільки в цьому напрямі! Там на вокзалі є телефон. Я повинен зробити дзвінок своєму двоюрідному братові, який зараз працює в ресторані «Сонячний», він миє посуд. Він хоче знайти роботу водія таксі для свого брата Суреша, і я повинен сказати йому номер таксі й ім’я господаря того водія, якого понесли. Раз його понесли, то його господареві тепер буде потрібний новий водій, і ми повинні поспішати, щоб зловити такий хороший шанс, розумієш?

Прабакер подзвонив, і за декілька хвилин ми продовжили екскурсію «темним боком міста» вже в іншому таксі. Потому він ніколи не повертався в розмовах зі мною до цього інциденту, а коли я згадував його, він тільки знизував плечима або по-філософському зауважував, Що нам поталанило: ми не отримали серйозних каліцтв. Для нього цей випадок означав не більше, ніж яка сутичка в нічному клубі чи бійка поміж футбольними вболівальниками,— звичайна справа, на яку не варто звертати уваги,— якщо тільки ти не опинився в самісінькій гущі подій.

А