Читати книгу - "Шантарам"

для мене цей вибух загальної люті, ця приголомшлива сцена, той бідолаха водій, що пливе над морем людських голів,— все воно стало немовби поворотним пунктом. Я ніби прозрів. Я зрозумів: якщо хочу лишитися в Бомбеї, у місті, яке я встиг полюбити, то повинен змінитися, повинен брати участь в його житті. Місто не дозволить мені бути стороннім неупередженим спостерігачем. Якщо я збираюся жити тут, то повинен бути готовим до того, що воно затягне мене у вировисько своїх пригод. Я знав, що рано чи пізно мені доведеться зійти з безпечної пішохідної доріжки і змішатися з юрбою, зайняти своє місце в ній.

І тієї хвилі, коли я нарешті збагнув це, Прабакер заходився знайомити мене з темним боком бомбейського життя. Почати він вирішив з ринку рабів, розташованого неподалік Донгрі, одного з центральних районів, що славився мечетями, базарами і ресторанами, котрі спеціалізуються на стравах Мегхалаї[39]. Транспортна магістраль поступово перетворилася на вулицю, вулиця стала провулком, а коли той провулок став завузьким для автомобіля, ми пішли пішки. Що далі заглиблювалися ми у нетрища Катіліни, то більше втрачали уявлення про те, який сьогодні день, рік чи навіть століття. Услід за автомобілями зникли моторолери, й повітря стало чистіше, гостріше на смак; бензинові випари не глушили вже запаху прянощів і парфумів. Ревисько транспорту лишилося позаду, і стало чути хор дитячих голосів, що виспівують рядки з Корану в шкільному дворі, скрегіт жорен, якими, жінки перетирали спеції на порозі будинку, багатообіцяючі вигуки точильників, коминярів та інших ремісників і торговців.

На одному з перехресть ми пройшли мимо довгої металевої підставки для велосипедів, але далі не траплялося навіть цього транспорту. Речі носили у величезних пакунках на голові. У цьому районі не було сонця — отупляючого натиску сонця: у звивистих вулицях було, темно і прохолодно. Хоч висота будинків не перевищувала трьох-чотирьох поверхів, вони майже змикалися над головою і вгорі видно було тільки вузесеньку смужечку блакитного неба.

У тих кам’яницях була сила-силенна балкончиків, і так тісно вони тулилися, що сусіди могли передавати одне одному речі. Зазирнувши всередину, можна було побачити нефарбовані стіни і зачовгані східці. Вікна внизу були відчинені — вони правили за крамничками, де продавалися ласощі, цигарки, бакалія, овочі й господарчі товари. Водогін тут був примітивний — часом його й геть не було. Дорогою нам трапилося декілька вуличних колонок, куди ходили по воду жінки з металевими і керамічними відрами. Будинки були оповиті павутинням електричних дротів і кабелів, та навіть це досягнення новітньої доби було тимчасовим, і здавалося, що ту мережу можна змести одним могутнім ударом.

Вулички були немов з іншого століття, зовнішність людей теж разюче змінилася. Зустрічалося дедалі менше бавовняних сорочок і штанів, у яких ходили практично всі в місті, аж цей одяг можна було побачити тільки на маленьких дітях. Чоловіки тут носили традиційні національні костюми — довгі шовкові сорочки, що спускалися до колін, одноколірні або смугасті каптани, накидки з каптурами, що скидалися на чернечі клобуки, а також білі шапки або яскраві барвисті тюрбани жовтого, червоного, синього кольорів. Жінки були просто-таки обвішані прикрасами, що не становили великої цінності, зате були справжніми витворами мистецтва. Звертали на себе увагу специфічні для кожної касти татуювання на лобі й на щоках, на долонях і зап’ястях. І в кожної жінки на гомілці виблискував браслет з мідних кілець зі срібними аденофорами.

Всі ті люди вбиралися отак задля власного задоволення, а не для того, щоб здивувати чужинців. Мабуть, у традиційному вбранні вони почувалися певніше. І ще одне впадало в око: всюди панувала чистота. Стіни були в тріщинах і плямах; в тісних вуличках юрмилися люди, бігали кози, собаки і кури; обличчя людей були змарнілі, але всі вони були вмиті, а на вулицях панував зразковий лад.

Ми звернули у ще вужчий провулок — там нелегко було навіть розминутися. Щоб поступитися нам дорогою, перехожим доводилося тулитися до дверей. Проходи були перекриті наметами і тентами, було так темно, аж за декілька метрів нічого не видно. Я не зводив очей із Прабакера,— боявся, що, згубивши його, не знайду дороги назад. Мій маленький гід раз у раз обертався, щоб попередити про камінь, сходинку під ногами чи виступ на рівні голови. Зосередившись на подоланні цих перешкод, я остаточно втратив орієнтацію. Закарбований у пам’яті план міста врешті зробився невиразною плямою, аж я геть забув, де розташоване море чи такі міські визначні пам’ятки, як фонтан Флори, вокзал Вікторія і Кроуфордський ринок. Я так поринув у нескінченний людський потік, у чад і пахощі, які струмували з відчинених дверей, що складалося враження, ніби я іду якимось будинком, що ніколи не скінчиться.

Ув одному з проходів ми наткнулися на ятку, де чоловік у білому жилеті смажив щось на сковорідці з киплячою олією. Єдиним джерелом світла були слабенькі язички блакитного полум’я від його гасової плитки. На лиці його було страждання і невдоволення від того, що доводиться займатися тупою механічною працею за гріш. Прабакер пройшов повз нього і зник у пітьмі. Коли я наблизився до індійця, він підвів голову і наші очі зустрілися. В них був страшенний гнів, і спрямований він був на мене!

Минуло багато років, і я побував у горах неподалік оточеного Кандагара. Афганські партизани, з якими я заприятелював, якось завели балачку про індійські фільми та індійських акторів. «Індійські актори — найкращі,— сказав один з них,— тому що індійці уміють кричати очима». Погляд того чоловіка у глухому провулку просто-таки волав до мене, тож я зупинився, наче він ударив мене кулаком у груди. Мої очі говорили йому: «Я шкодую... шкодую, що тобі доводиться робити цю роботу. Шкодую, що твоє життя минає в цій нестерпній духоті й темряві. Шкодую, що заважаю тобі».

Не спускаючи з мене очей, він схопився за сковорідку. На мить моє серце прискорено закалатало, в голові промайнула безглузда, страшна думка, що він збирається хлюпнути гарячою олією мені в лице. Страх погнав мене вперед, і я прослизнув повз індійця, тримаючись за сиру кам’яну стіну. Не встиг я зробити і двох кроків, як спіткнувся і впав, поваливши ще одного перехожого. Це був худий кволий дідок. Він ударився головою об сходинку перед відчиненими дверима. Я насилу підвівся і хотів був допомогти старому, але немолода жінка, що сиділа навпочіпки в дверях, ляснула мене по руках, мовляв, моя допомога не потрібна. Я вибачився по-англійському, гарячково пригадуючи, як це буде на хінді,— мене навчив Прабакер. Здається, треба було