Читати книгу - "Викрадач вічності"

class="p1">Хлопчик попрямував до сходів, але не встиг ступити на першу сходинку, як перед ним вигулькнула темна постать — це був Джайв, і в руках він тримав тацю з яблучним пирогом і морозивом.

— Нагору топати далеченько, — сказав він. — Раджу спершу вкинути щось до рота.

Гарві глянув на тацю. Пиріг був вкритий золотавою скоринкою і присипаний цукровою пудрою, а морозиво трохи підтануло й плавало у вершках — справжні смаколики.

— Частуйся, — під’юджував його кухар, — ти заслужив на смачненьке.

— Ні, дякую, — відмовився Гарві.

— Ти чого?! — вирячивши очі, Джайв крутнувся навколо себе. — Та це їдло легше, ніж я!

— Я в курсі, з чого воно зроблене.

— Так-так, там яблука, кориця, а ще…

— Ні, — сказав Гарві. — Я знаю, з чого цю їжу зроблено насправді.

Хлопець знову глипнув на пиріг, і на мить йому здалося, що він бачить сірий пил і попіл, з яких створена ця ілюзія.

— Думаєш, там отрута? — обурився Джайв.

— Можна й так сказати, — відповів Гарві, усе ще роздивляючись наїдки.

— Ну то ти помиляєшся! — вигукнув Джайв. — Зараз доведу!

Гарві почув, як Ріктус щось вигукнув, хотів попередити Джайва, але той пропустив це повз вуха — занурив пальці в пиріг з морозивом і одним спритним рухом укинув їжу до рота. Щойно він стулив губи, Ріктус загорлав:

— Не ковтай!

І знову спізнився — Джайв уже проковтнув їжу. Наступної миті він почав гамселити себе по животу, немов хотів вибити пиріг назад. Та замість пожованого тіста з-поміж його зубів вирвалася хмарка куряви. А потім ще одна, і ще.

Засліплений пилом, Джайв схопив Гарві за шию.

— Що… ти… накоїв? — прокашляв він.

Гарві легко вивільнився.

— Усе це — лише пил, — сказав він. — Бруд, пил і попіл! Уся їжа! Усі подарунки! Усе!

— Поможіть! — прохарчав Джайв, дряпаючи собі губи. — Рятуйте!

— Тепер тобі вже ніхто не поможе, — пролунав похмурий голос.

Гарві озирнувся: то сказав Ріктус, задкуючи і затуляючи обличчя руками. Він витріщався на Джайва крізь пальці, зуби в нього цокотіли.

— Дарма ти, Джайве, з’їв того пирога, — Ріктус озвучив жахливу правду. — Він нагадав твоєму животові, з чого тебе створено.

— Із чого ж? — захрипів Джайв.

— Хлопець правду каже, — відповів Ріктус. — 3 бруду й пилюки!

Зачувши таке, Джайв задер голову й заволав: «Ні-і — і — і!!!». Та заперечення не зарадило — правда полилася з нього: сухі потоки попелу вихлюпувалися з рота на пальці. Здавалося, ця пилюка була для нього смертоносною — щойно вона потрапила на руки, ті почали розсипатися і, падаючи, розповсюдили тлінь усеньким тілом.

Джайв заточився, крутнувся наостанок у передсмертному піруеті й учепився за поруччя.

— Врятуйте мене! — закричав він угору. — Пане Гуд, ви мене чуєте? Будь ласка! Будь ласочка, врятуйте!

Його ноги сипалися, проте Джайв не здавався. Він почав дертися сходами на другий поверх, благаючи пана Гуда про зцілення, та ніхто йому не відповів — ні голос Дому, ні Ріктус. Чулися лише Джайвові благання та шипіння піску, що висипався з його тіла, наче з дірявого мішка.

— Що тут таке? — визирнув з кухні замурзаний кетчупом Венделл.

Він витріщився на хмару куряви, яка стояла на сходах, і спробував роздивитися, що там коїться.

Однак Гарві був ближче і став свідком останніх хвилин Джайвового життя. На руці вмирущого бідолахи майже не лишилося пальців, та він однаково тягнув її догори, сподіваючись, що хазяїн прийде йому на допомогу. А тоді залишки життя витекли з Джайва. Він упав на сходи, і його жалюгідні рештки остаточно розпалися.

— Це хтось килими витрушував? — спитав Венделл, коли курява трохи осіла.

— Двох позбулися, — прошепотів Гарві.

— Що ти сказав? — перепитав Венделл.

Гарві роззирнувся, шукаючи Ріктуса, та третій слуга Гуда вже здимів.

— Забудь, — сказав він. — Ну що, наївся?

— Ага.

— Смачно було?

— Ага, — вишкірився Венделл.

Гарві похитав головою.

— Що це значить? — не зрозумів Венделл.

«Це значить, що від тебе годі чекати помочі. Це значить, що йти нагору мені доведеться самому та в битві з Гудом розраховувати тільки на себе», — мало не сказав Гарві. Але який сенс? Дім зачарував Венделла, і якщо справді доведеться битися, він лише заважатиме. Тому натомість Гарві відповів:

— Там надворі пані Ґріффін.

— О, знайшлася?

— Знайшлася.

— Піду привітаюся, — зрадів Венделл.

— Чудово.

Венделл уже взявся за ручку, та раптом озирнувся й запитав:

— А ти куди?

Але Гарві не відповів. Він переступив купку попелу, яка залишилася від Джайва, і вже наближався до першого сходового майданчика. Гарві йшов на зустріч з істотою, що чекала його на темному горищі.

Викрадачі зустрічаються

Розгледіти правду, замасковану під пиріг з морозивом, — це одне, та зішкрябати лиск з облуд, які Дім відполірував до сліпучості, — зовсім інше. Підіймаючись сходами, Гарві сподівався помітити на стінах чи килимах якусь деталь, що допоможе йому запустити пальці розуму під обгортку ілюзії та здерти її, відкривши непривітну правду, сховану під оманливим лиском. Марр було зліплено з болота й харкотиння, Джайва — з попелу, та з чого ж тоді сам Дім? Будинок добре знав свою справу: Гарві напружував очі, але нічого неприродного не помічав. Дім відволікав його чуття теплом, барвами та літніми пахощами; Дім ніжно воркував йому на вухо, ласкавим вітерцем пестив його обличчя.

Навіть коли Гарві видерся на горішній поверх, Дім продовжував удавати, що це невинна гра в хованки — одна з численних дитячих забавок.

Гарві побачив п’ять дверей — кожні трішки прочинені, неначе натякають: «Нема тут ніяких таємниць, тим паче для хлопчика, який шукає правду. Заходь, сам поглянь! Роздивляйся досхочу! Заходь! Якщо насмілишся».

Гарві й справді насмілився, однак не на те, на що сподівався Дім. Кілька секунд він роздивлявся двері, а потім махнув на них рукою, спустився донизу, знайшов у одній з кімнат міцний стілець, відніс його нагору, а тоді виліз і відімкнув ляду, що вела на горище.

Підтягуватися було важкувато, та Гарві підбадьорювала думка, що, коли він буде лежати на горищі й відхекуватися, пошуки вже майже закінчаться. Король упирів зовсім близько. Хто, як не володар ілюзій, живе там, де їх майже нема? Горище було повною протилежністю нижніх кімнат: брудно, темно, все навколо вкрито павутинням.

— Ти де? — гукнув Гарві.

Марно було сподіватися, що він заскочить супротивника зненацька. Гуд спостерігав за ним, щойно хлопчик ступив на першу сходинку.

— Виходь! — закричав Гарві. — Я хочу побачити злодія!

Спочатку відповіді не було, та потім з протилежного кутка горища почулося басовите гарчання. Не дочекавшись, поки очі звикнуть до темряви, Гарві рушив на звук. Під ногами зарипіли старі дошки.

Двічі він зупинявся,