Читати книгу - "Пора грибної печалі"

тут по імені… Кожна травинка мені радіє на цій землі…

— Встаньте! — несподівано злютів батько. — Чуєте, встаньте! І вам, такому гордому газді, не ганьба на колінах клячати? — підійшов миттю до старого, охопив за руки і підняв. — Забули вже про честь?..

Дід вирвався, сів, тяжко дихаючи, на передплужник, й стиснув руками голову.

— Господи, великий і праведний, за що така покара?! — простогнав.

— Кажу вам ще раз по-доброму, няню, не йдіть супроти волі людей, — перейшов знову на спокійний тон батько. — На хліб насущний маєте задоста. Треба буде — запоможу. Для кого хочете далі старати? Таж мало ще доля наш рід побила?

Дід підняв затуманені очі й глухо промовив:

— Аби мені помагати? Я ліпше на першому сучку повішуся, аніж візьму з чиїхось рук милостиню. Дожився газда — на старість йому жебрати радять, — усміхнувся криво.

— Ніхто вас не гонить просити милостині, — сказав батько. — Я хочу для вас спокійної старості.

— Хочеш мені спокійної старості? — похопився дід.

— Хочу, бо зла на вас не таю.

— Тоді, Андрійку, вчини так, аби від мене землю не забрали. У тебе ж в руках велика влада, ти можеш зробити все, — дід схопив батька за руку й благально подивився йому у вічі.

— Ні, няню. В моїх руках не особиста влада, а тих, за кого я пережив і тюрми, і побої, і фронти… Це влада народу. Вас же прошу бути розумним, бо може бути гірше. І тоді вже справді не в моїй владі вам буде допомогти, — мовив батько й, обернувшись, рушив з поля.

— Андрію, сину мій! — заволав услід дід. — Щось зроби! Я ж всі ці роки молився за тебе, аби господь зберіг від кулі і всякої напасті. Я молився днями і ночами, аби ти живим вернувся. Спитай у цих небес, спитай у цієї землі, як я вічно засівав їх молитвами за тебе. Не віриш, сину?!

Дід зігнувся, виважив із межі величезний камінь, підняв його над собою і крикнув:

— Спитай у цього каменя, скільки я сидів на ньому, думав і молився за тебе! Спитай, спитай у каменя! — несамовито неслося навздогін.

Батько на мить обернувся до діда й сказав задумливо:

— Няню, я питати не буду, бо каміння теж може заговорити, але тільки, думаю, вам на шкоду.

Ми пройшли поволі полем, вибрались з долини, а коли зупинились на пагорбі перед селом — оглянулись. Дід все ще стояв на межі, тримав високо над головою величезну кам’яну брилу і щось кричав.

У мертвому небі птахи не співають

…З тих пір, відколи ми зустрілись з дідом на весняному полі, здається, пройшло й не так багато часу… Але з тодішнього діда Василя вже й половини не зосталося. Кинув на паруючу землю ще один оберемок снігу й припер лопату до стіни.

— А ви чого, діточки, прийшли? — спитав здивовано, немов вперше уздрів нас.

— Повіншувати вам. Нині святкують Новий рік, — зніяковіло відповів я.

— Ну то й віншуйте. Цікаво, що мені наврочите, — зійшов на ганок й, спершись на стіну, зацікавлено задивився на нас.

— Віншуємо вам, діду, щасливий Новий рік, аби-сьте малися у щасті, здоров’ї, гаразді! — вимовляю якось непевно.

— І най під вашими вікнами завжди-завжди і цілий рік цвітуть красні рожі! — уже зовсім бадьоро продекламував брат.

Дід мовчки зміряв поглядом Павла, а потім нагнувся з ганку й довго дивився, як під вікном дотлівають, паруючи, останки снігу.

— Файно, ой файно навіншували, — похвалив раптом весело. — Дуже полюбилося мені про рожі. Лише цікаво, чи дождуся, коли вони зацвітуть там, — показав рукою на обгорілий клапоть землі під вікном. — Ну, а тепер трішки почекайте, діточки.

Тут же обернувся, зайшов у хату. Довго барився, зате виніс повні жмені зім’ятих грошей.

— Файним віншувальникам і плата красна, — мовив, підійшовши до мене. — Ану, відкрий скоріше торбу, — проказав, тримаючи наді мною гроші.

Завбачивши таку велику купу грошей, я позадкував. Але дід притьмом схопив мене за плече й силоміць запхав у торбу зіжмакані купюри.

— Кажу, файним віншувальникам — плата красна, — підвищив голос. — Беріть, мені більше гроші не знадобляться.

Поспішливо дякуючи, ми, було, дали волю ногам, але оклик діда з ганку повернув нас з вулиці.

— Побудьте ще трохи в мене, — попросив тихо й втомлено присів на заледенілі східці.

— Зайдіть до хижі, бо простудитесь, — нараював я.

Дід байдуже махнув рукою й почав, ніби до себе:

— Я добре знаю, ти все чув, що творилося у хаті, коли забрав тебе до себе переночувати. Але я знав, що не заголосиш, нікому не розкажеш… Михайло тої ночі подався до бандерівців на Станіславщину, і я його похоронив. Уже майже два роки відмолював грішну душу, а він через стільки часу знову явився. І прийшов саме у ніч, після того, як ви були на моєму полі, де синок Андрій відчитував і напоумлював мене.

…На цей раз вуйко Михайло повернувся, майже не криючись. Ледве стемніло, зайшов у обійстя, без стуку відчинив двері і став на порозі. Дід, склавши побожно руки, чипів на колінах перед іконою богоматері. На рипіння дверей навіть не обернувся. Із заплющеними очима пристрасно шепотів молитву і бив поклони. Михайло кашлянув, перекинув за плечі автомат і зіперся на одвірок.

Дід по якомусь часі озирнувся і жодним порухом не видав свого здивування. Підняв знову до ікони обличчя і, наче з сином зовсім не розлучався, заговорив:

— Це вже два роки, як тобі дорогу вказав через Чортів хребет. І коли ти пішов, повернувся у хату, запалив перед ликом матері божої свічку і став на коліна, аби помолитися за грішну душу твою. Тільки-но вогник осяйнув ікону — я прошепотів: «Богородице, не карай його так тяжко. Змилостився над ним, обірви його життя скоріше, най не носить так довго по землі гріхи свої…» І тут на очах божої матері одна за одною спливли сльози і закапали, як дощ. Я погасив свічку, але богородиця продовжувала плакати, і я вже до самого ранку не міг її утішити й розрадити ніякими молитвами… Ось і тепер, поникай лишень.

Вуйко Михайло непевно відштовхнувся від одвірка, ступив у глиб кімнати, поклав руку батькові на плече й примруженим поглядом почав вдивлятися в обличчя божої матері. І його давно скам’яніле серце, яке, здавалося, не могло озватися й на найстрашніші видовиська, раптом лунко тьохнуло: з ікони дивилися очі рідної матері. Вуйко Михайло зблід. Десь усередині, глибоко під серцем, зажевріло неприємне, давно вже забуте почуття страху, і він спробував щось сказати, але ніяк не міг ворухнути омертвілими