Читати книгу - "Пора грибної печалі"

губами. Наче дитина, яка тільки-но пізнає світ, обережно простягнув руку до ікони, боязко торкнувся ніжного, благородного у своїй печалі обличчя жінки-страдниці, і пучки пальців враз обпекло її гіркими сльозами.

— Дурницю верзете, — промимрив вуйко Михайло, надсилу гамуючи страх і дивне збентеження. — Коли запалюєте свічку, ікона пітніє, а вам чудо привиджується, сльози якісь… Дивно, звідкіля ви тільки знаєте про них — сльози святі і грішні, — коли в житті жодної не пустили…

Дід, зітхаючи, підвівся з колін, дмухнув на свічку, присів на лавицю, обіперся ліктями на стіл і з гіркотою осміхнувся.

— Гм… м… м. Про сльози кажеш. На моєму місці, он і тепер, коли тебе знову побачив, не те що я, людина, а й камінь би заплакав… А ти кажеш…

— Я кажу, бо маю право останнього слова…

— Правду маєш, ти його чесно заслужив…

Син із батьком говорили спокійно, урівноважено, ніби йшлося про речі звичні для двох людей, які живуть душа в душу, ні на хвильку не відлучаючись один від одного. Однак щось страшне таїлося в тій непоквапливості й удавано мирній розмові.

— Роздягайся, сідай до столу, — запросив дід. — Тебе, не бійся, дрижаки беруть, чому не здивувався і не скімлю, як два роки тому, коли ти перший раз заявився…

Вуйко Михайло, не зважаючи на слова батька, зняв із себе верхню одежу, повісив на гвіздок кашкет, пригладив волосся й, мнучи заросле лице, довго і пильно дивився в дзеркало, але побачив тільки страшезну порожнечу, від якої віяло печерним холодом.

«Де ж моє обличчя? — подумав він. — Чому я не бачу його? Що сталося із дзеркалом?»

Похукавши, вуйко Михайло швидко витер рукавом спітніле скло, але власне відображення все одно не з’явилося. І раптом побачив, як у глибині дзеркала спалахнула краплина світла, на якусь мить запульсувала, а далі нестримно почала наростати, і в сяючому німбі зринув величезний птах. Він летів фіолетовим, як обличчя мерця, небом, спираючись на одно крило, а друге, перебите, тягнув за собою…

— Я так і знав, що він мене уже не залишить, — прошепотів про себе, відчуваючи, як все тіло починає нестримно знобити, й подався до сіней.

— Ти куди? — дід запитально підняв голову.

— Зараз побачите, — відповів вуйко Михайло й виволік із сінешньої темені німецький ручний кулемет.

— А це ти для чого?

— Не для чого, а для кого. Вам у дарунок, аби не було самотньо, — недоречно реготнув вуйко Михайло.

— На старість діти дарують батькам онуків, — зауважив дід.

— Цю радість, няньку, треба на старість заслужити… Навіть смерть — чесну і красиву теж треба ще за життя купити.

Недобрим поглядом дід обпалив сина й, ніби мовлені слова стосувалися зовсім не його, продовжив почату розмову:

— Так ось, бачу, ти не можеш зрозуміти, чому я не здивувався твоєму приходу? А тому, неборе, бо знав, чув серцем, що неодмінно повернешся… Ти боягуз і нікуди не дінешся від страху перед смертю, перед скоєним. Будеш, як вовк покалічений, повзати по землі і хапатися за соломинку життя… — проговорив зі злим хрипом дід.

— Ні, дорогий няньку! — спокійно відповів вуйко Михайло. — Я не боягуз. Я ваш гріх! Я той величезний камінь на душі вашій, який мусите нести до кінця життя. Адже, дорогий мій няньку, пам’ятаєте — часто колись говорили, що людина до останку днів, долею їй відведених, мусить спокутувати гріх свій на землі грішній. І тепер, няньку, — вуйко сплів руки і підніс до очей діда, — ми ось так намертво зв’язані один з одним. Я гріх, а ви творець мій. Куди не ступите — я слідом. І тільки один суддя нам може руки розкувати… — вуйко Михайло глянув у дзеркало.

— Господи великий! — дід завовтузився на лавиці, потім встав… — Господи великий! Михайле, про що ти говориш! Чому ми ніколи не можемо, як у людей?..

— Не я, няньку, цю бесіду заводив.

— Так воно, сину, так… Це мені розум паморочить на старість. Життя, будь воно прокляте, скотину із нас вчинило… Ти сиди, сину, пожди трохи. Зараз вечерю поставлю, — метушився по хаті з тарілками дід. — Підігрію ось їсти, а ти розказуй. Від мене, як і від могили, неборе, можеш нічого не таїти…

— Няню, а чи пам’ятаєте ви Дзьобака?.. Петра Дзьобака?.. — раптом спитав вуйко. — Я був тоді ще малим, коли ви його мертвим знайшли у нашому обійсті… Слабо пам’ятаю… Здається, ви дуже цімборували[9] з ним… Він часто нам помагав, багато помагав… Ви так його завше хвалили… А потім…

«Дзьобак! Що ж це мені вже вдруге нагадали власні діти про Петра?» — подумав дід й враз пройнявся холодом.

Дзьобак! Це слово вибухнуло в дідовому мозку й одразу затьмарило очі. Вперше у житті слово в його уяві матеріалізувалося в зримий образ — величезного сірого птаха із довгим і гострим, як караючий меч, дзьобом. І вже бачив, як розвалькувата птиця, спираючись довжелезними крилами об землю, сунеться по хаті на нього й, сміючись, торжествуючи, каркає.

Дзьобак! Як же його не пам’ятати! Аби Пастеляк у цю мить перетворився в найдрібнішу піщинку й пірнув під найглибші води океану, все одно не сховався б від страшної птахи.

…Ще в першу світову Василь Пастеляк виніс з поля бою пораненого односельця Петра Дзьобака. Виніс, ризикуючи життям, бо атака — було це в передгір’ях Альп — видихнулася, і ворог нещадно сік із кулеметів висоту, яку австріяки спробували взяти штурмом.

— Чим я тобі, Василю, віддячу? — спитав Дзьобак, коли Пастеляк приволік на собі до окопів знеможене тіло односельчанина.

— Аби-сьмо лиш вижили, то, може, потім, у скруті, десь і послужиш, — відповів Василь, дякуючи щасній годині, що все так добре минулося.

Петра відправили в шпиталь, а Пастеляк пішов далі фронтами до кінця війни.

Зустрілися вони після демобілізації по дорозі із Будапешта додому. Саме випогоджувалося на весну. Йшла вона по землі, як і люди, покалічена, голодна, змарніла. В полях, немов рештки мерців, дотлівали брудні копички снігів, по дорогах їх зустрічали знелюднілі хутірці, населені юрбами здичавілих котів і собак, а в небесах весь час супроводжували, відгодовані щедрими врожаями війни, зграї знахабнілого вороння. Чорні полчища птахів не полишали надії, що хтось із двох подорожніх десь впаде і більше не підніметься. Але катуни,[10] переживши за кілька років земне пекло, простували додому бадьоро, весело, не зупиняючись. Хай і немічна, квола, а все ж приходила весна, з кожним днем міцніло сонце, наливаючи молоді душі нестримною жагою життя. Кожен ніс одне у думці: «Найстрашніше позаду, а попереду, коли не кращого, гіршого