Читати книгу - "Як і чому"

Тіворцем).

За жінками виступав Головний Вождь, а за Головним Вождем — його заступник, а за заступником — його помічники й заступники його помічників (і всі озброєні до зубів); потім ішли командири на чолі своїх загонів, а позад них виступали правителі, негуси та жерці. Далі сунули члени племені в порядку підпорядкованості їх у племені, починаючи від власників чотирьох печер (окрема Печера на кожен сезон), мисливського угіддя полювати на оленів та двох ковбань, де водяться лососі, й кінчаючи привілейованими мордастими кріпаками, які мають пів-права на половину ведмежої шкури в зимові ночі за сім кроків до вогнища, та кріпаками, які мають повне законне право на обгризений маслак, що перейде до хазяїна після їхньої смерті. (Правда ж, моє серденько, чудернацькі звичаї?) Геть усі вони були тут, і всі скакали та репетували і розполохали рибу на двадцять миль — не менше, і Тегумай віддячив їм за це в своїй велемовній доісторичній промові.

Тешумай Тевіндроу збігла вниз до Теффі й почала цілувати та пестити її, а Головний Вождь племені схопив Тегумая за пучок пір’я на голові й почав трясти його, що було сили.

— Поясни! Поясни! Поясни! — в один голос репетувало Тегумаєве плем’я.

— О боги земні й небесні! — сказав Тегумай. — Пусти мої пера! Хіба людина не може вже й зламати свого остеня, щоб на неї не накинулись усі одноплемінники? Як ви любите в усе втручатися!

— Здається, ви навіть не принесли таткові його остеня з чорним держаком? — сказала Теффі.— І що це ви робите з моїм милим Незнайомцем?

Вони били його, налітаючи по двоє, по троє і по цілому десятку, аж у того на лоба лізли очі. А він, задихаючись, усе показував на Теффі.

— Де ж ті злі люди, що поштрикали тебе списами, любий мій? — спитала Тешумай Тевіндроу.

— Тут таких зовсім не було, — відповів Тегумай. — За цілий ранок проходив лише отой бідолаха, якого ви тепер хочете задушити. Чи ти в своєму розумі, о Плем’я Тегумая?!

— Він приніс страхітливу картинку, — сказав Головний Вождь. — На ній ти увесь пробитий списами.

— А-а… е-е… я краще все поясню… це я дала йому ту картинку, — сказала Теффі, але їй було не дуже приємно.

— Ти?! — в один голос вигукнуло все Тегумаєве Плем’я. — Маленька-пустунка-що-заслуговує-шльопанців? Ти?!

— Ну, люба Теффі, нам, здається, перепаде, — сказав тато і пригорнув її рукою до себе, так що вона нічого не боялась.

— Поясни! Поясни! Поясни! — закричав Головний Вождь і підскочив на одній нозі.

— Я хотіла, щоб Незнайомець приніс татусів остень, от я й намалювала це, — сказала Теффі.— Там немае людей із списами, там є лише один остень. Я намалювала його тричі, щоб не помилитися. Я не винна, що остень ніби попав татусеві в голову: на березовій корі було дуже мало місця. Мама каже, що то злі люди, а то мої бобри. Я намалювала їх, щоб показати дорогу через болото. І ще я намалювала маму при вході в Печеру: вона радіє, що прийшов такий милий Незнайомець. А ви, по-моєму, найдурніші люди на світі,— закінчила Теффі.— Цей Незнайомець дуже славний. Навіщо ви заліпили йому голову грязюкою? Вимийте зараз же!

Довго ніхто нічого не міг сказати. Нарешті Головний Вождь зареготав; за ним зареготав Незнайомець (хоч він і був Тіворець); а далі зареготав і Тегумай і реготав так, що аж упав од сміху, а за ним уже зареготало й усе плем’я, і реготало голосно й довго.

Не сміялися лише Тешумай Тевіндроу та всі доісторичні дами. Вони були дуже ввічливі до своїх чоловіків, а себе кожна з них добре вилаяла за свою негідну поведінку. Потім Головний Вождь закричав, заговорив і заспівав:

— О Маленька-пустунко-що-заслуговує-шльопанців! Ти зробила велике відкриття!

— Я не хотіла робити ніякого відкриття, я тільки хотіла, щоб принесли татків остень, — сказалг Теффі.

— Все одно. Це велике відкриття, і колись люди назовуть його письмом. Зараз це лише картинки, і, як ми бачили сьогодні, вони не завжди зрозумілі. Але настане час, о дочко Тегумая, коли ми винайдемо літери — всі тридцять дві літери абетки —і тоді ми зможемо писати й читати. Тоді вже нас усі розумітимуть і не робитимуть таких помилок. Доісторичні дами, негайно змийте грязюку з голови Незнайомця!

— Я дуже буду рада, — сказала Теффі,— бо от зараз усі ви прийшли із зброєю в руках, а ніхто не приніс таткового остеня з чорним держаком.

Головний Вождь на це закричав, заговорив і заспівав:

— Люба Теффі, наступного разу, коли ти напишеш картинку-листа, пришли його з людиною, яка розмовляє по-нашому і може пояснити, що та картинка означає. Мені-то нічого, бо я — Головний Вождь Племені, а от решті племені ти завдала мороки і, як бачиш, Незнайомець теж був украй спантеличений.

Вони прийняли Незнайомця (хоч він був Тіворець із тіворців) до Тегумаєвого племені, бо він був справжній джентльмен і не розсердився на те, що доісторичні дами заквецяли йому волосся грязюкою. Але від того дня і донині (я гадаю, що в цьому винна Теффі) тільки дехто з маленьких дівчаток охоче вчиться читати й писати. Більшість із них вважають за краще малювати картинки і гратися з своїми татусями, як це робила Теффі.

Нині бачите ви місто

Там, де гори крейдяні.

Гілдфордтаун зветься місто

Там, де гори крейдяні.

Шлях в’юниться у долину

Там, де гори крейдяні.

Поруч нього річка плине

Там, де гори крейдяні.

Річка Вей тут протікає

З незапам’ятних часів;

Шлях забутий пролягає

З незапам’ятних часів.

В ті старі часи англійці

У долині при ріці

Зустрічали фінікійців —

Шляхом їздили купці.

Тут вони ярмаркували,

Говорили мирно, влад,

Із купцями торгували,

Брали буси за гагат.

А колись, іще давніше,

Як бізони тут ревли,

Біля річки у долині

Теффі й Тегумай жили.

В ліс вони разом ходили

(Нині Бремлі там стоїть),

По болоту вдвох бродили

(Нині Шемлі там стоїть).

Теффі звала Вей Вагаем…

І в отой прадавній час

Славне плем’я Тегумая

Склало літери для нас.

ЯК БУЛО ВИНАЙДЕНО АБЕТКУ

Через тиждень після пригоди з остенем, Незнайомцем та листом-картинкою Теффімай Металлу-май (яку ми й далі зватимемо просто Теффі, моє серденько) знову пішла з своїм татком ловити коропів. Мама хотіла, щоб вона залишилася вдома й допомогла їй розвішувати шкури на високі жердини біля їхньої первісної Печери, але Теффі встала раненько-раненько і таки втекла до татка на річку, і вони