Читати книгу - "Веселий ярмарок"

залиште!— не вгавав начальник.— Вони — власність контори! З інвентарним номером!

— Як залишити!— одночасно вигукнули Савоськін і Бодягін.— А хто ж партію дограє? Адже в пас — ендшпіль!

Андрій Коцюбинський

ЖЕНІТЬСЯ, ХЛОПЦІ!..

Оженився, зажурився: і ложкою, і мискою, ще й третьою колискою... Так у пісні співається. Гм... Задавнила пісня. Хіба нині так? Ось, наприклад, «ложкою». Та нам на весілля аж сім наборів подарували. І золоті, і срібних, і мельхіорові. Є чим борщик сьорбати! Є що людям показати. Про миски нема чого й балакати. Якщо загалом, то десятків п'ять набереться. Та ще «Жигулі», холодильник, килими, імпортна стінка, спальний гарнітур, маг... Коротше, мої татусь з матусею та предки моєї Лори забезпечили нам райське життя в новій кооперативній квартирі. Про все подумали, про все подбали.

Тепер ось плани з Лорою складаємо, як будемо далі жити. Оскільки ми заякорились в місті, то слід зарані про дещо поміркувати. Як каже мій дуже грамотний тесть, в будь-якій справі необхідно діяти з перспективою, тобто на три, а то й на десять років дивитись уперед.

Отже, почнемо з продуктів харчування. Треба їсти, щоб жити, але, як мовиться, не слід жити заради того, щоб тільки їсти, та не в цьому суть. Головне, що їсти все одно треба. Нікуди не дінешся. Коротше, ситуація така. Лорині живуть в селі, мої — в місті. Завдання перед ними стоять, зрозуміло, неідентичні. По-перше, на селі город і сад, корова і кабанчик, кури і бджоли. В місті — магазин, ринок, товчок. Лорині забезпечуватимуть нас ковбасами та сальцем, борошном (бажано — пирогами), садовиною, масельцем, сметаною, медком і так далі. Забудуть про щось, то нагадаємо делікатно. А втім — чого церемонитись! Для своїх дітей, не чужому дядькові!

Так. Мої матимуть справу з ширпотребом, а саме: одягом, взуттям і таке подібне. Хіба мало треба сучасній молодій сім'ї?

Ага, навіть талони на бензин нехай купляють предки, щоб до них у гості ми їздили частіш... До нас вони по черзі мають навідуватись. Найліпше — щосуботи. Щоб не було претензій, непорозумінь і плутанини, складемо чіткий графік.

Що ви кажете? В пісні співається ще про колиску? Е ні, про це ще рано. Встигнемо, як каже моя дорога теща, з козами на торг. Почекаємо, доки наші на пенсію не підуть. Інакше — хто ж глядітиме їхніх внуків?

Так що женіться, хлопці! Жити можна. Головне — чітко визначте батьківські обов'язки своїх предків!

Андрій Коцюбинський

ГАНТЕЛІ

Отже, влаштувався я на завод, який, крім усього, виробляє ще й гантелі. 6 такий цех. Просто сталось прикре непорозуміння. Думав, що галети, а воно гантелі. Штуки такі, для спортсменів. Та ви знаєте. Влаштувався, значить, і нумо кувати залізо, доки гаряче, тобто роздивляюсь, принюхуюсь: чим воно пахне. А воно ж метал, не копчення чи баличок. Все одно зразу ж приміряюсь: що мені з цими гантелями-робити.

Спочатку приніс додому дві. Поклав у комірчину. Нехай лежать. Вони їсти не просять. А може, я захочу мускули накачувати! Словом, згодяться.

На другий день притарабанив ще чотири штуки. Вахтер на прохідній вреднющий, зануда, то мусив через загорожу перекидати. Ледве рук не поодривав. Паркан високий, під саме небо, здається...

Щоб не йти додому впорожні (я не звик до таких реверансів!), на третій день припер повний рюкзак. Склав у комірчині і вирішив: доволі. Вистачить. І дітям, і внукам.

Та де там! Що не день, то й тягну — як не сумку, то той-таки рюкзак. Вже й під ліжком в спальні наскладав, і під шафою, скрізь, де тільки знайшлась вільна місцинка. Ніби, значить, і годі, відчуваю, але мене як магнітом тягне до тих проклятущих залізяк. Жаль, що немає в нас товариства любителів-гантелістів, на зразок філателістів, нумізматів. То мав би зиск, а так що — баласт.

Незабаром я, значить, змикитив: а що як буду знайомим і друзям дарувати на іменини по парі новеньких гантелей? Так і вчинив. Десь з півроку економив на подарунках. Вже й зрадів, що нарешті збуватиму гантелі. Але трапилось непередбачене. Одному знайомому втелющив гантелі однієї ваги. Образився він.

Потім вирішив продавати за безцінь гантелі на ринку. З-під поли. Затюкали мене, засміяли. Отже, складав я їх штабелями в квартирі... Затоварився — страх один. В спальні — немає де й ступити, в комірчині — під стелю. В залі залишились лиш вузенькі проходи. На кухню хоч не заходь. Ванна забита... Дружина з донькою до мами перейшли жити. Радять лікуватись.

А наш цех, як на зло, не припиняє виробництво гантелей, штампує тисячами, перевиконуючи план.

Та й з сусідами ускладнення, клопоти. Сусіда, той, що піді мною, свариться, що я, мовляв, без кінця-краю гупаю. А це вже пакується і збирається виїжджати з квартири, бо над ним стеля прогнулась, як гамак...

Що ж мені робити?

Може, змотати вудочки із заводу і перейти на кондитерську фабрику?

Петро Красюк

ОРЕЛ І БЕЗСМЕРТЯ

Орлові стало несподівано погано:

Щось головою водить, наче сп'яну,

Колишньої бадьорості нема...

— Чим пояснить це все — не доберу ума,—

Орел збентежений гадає.

І полетів до лікаря — Сови.

— Гіпертонією, шановний, хворі ви...

Ну, що ж, із ким такого не буває:

На цю хворобу не один страждає...

— Хіба мій організм такий же, як у всіх?—

Орел від здивування аж присів.—

Мені підлеглі — Шпак і Чижик — говорили,

Що наді мною знак безсмертності сія:

Хвороби проти мене всі безсилі!

Виходить, лицемірили — і смертний я?! —

Од відкриття в Орла обм'якли крила —

І смерть своїм крилом його накрила:

Душа такого потрясіння не знесла!..

От бачите, що підлабузники зробили?

Угробили Орла!

ІНТУЇЦІЯ

Питають в автошколі Власа:

— Як розуміть — «шосе» і «траса»?—

А Влас:— Гладеньке — то шосе.

А траса... Це — коли трясе...

«СИЛАЧ»

Прославився силач Петро Домкрат.

У середу він

на очах в народу

Сам

тричі перетягував канат...

Через паркан

з канатного заводу.

Іван Кидрук

СКРІПКА

На летучці у нас завжди дискусія. Тільки-но Валерій Кирилович, наш шеф, осилить доповідну, розпочинаються бурхливі дебати. З усіх відділів стільки надійде ділових пропозицій, що встигай занотовувати і в папки підшивати.

Так ото підшиває якось начальник папери, а кілька аркушиків не може стулити. Якраз канцелярський реманент вичерпався.

— Скріпки в когось є?— запитує він в присутніх.

Взялись слугувати керівникові, та ні в кого не відшукалося бодай карликової