Читати книгу - "Веселий ярмарок"

скріпочки. Усі до єдиної витратили на скріплювання доповідних та звітів.

— Маслюченко! — це так до мене.— Ви що, спите, Маслюченко? Гайда до сусідньої контори та позичте-но скріпок.

Отак, шукають меншого! Наче я теж не можу з толком посидіти на летучці й хорошу пропозицію видати.

Та кому докажеш! Ноги на плечі — і до сусідів.

І тут таке зі мною приключилося. Заледве виплигнув за двері, як ловить за поли піджака наш вахтер Свиридюк.

— Друже!— тлумачить.— Рятуй людину! Он коло входу, бачиш, сидить породілля, на вулиці, розумієш, в неї раптово почалося. Телефон наш як завжди капризує, то лови першу-ліпшу автомашину й катай до лікарні.

Зупинив я стрічний самоскид, водій уперся, що на будову щебінь мусить доставити хвилина в хвилину, та вмовив якось.

— Але за послугу допоможете мені розвантажувати,— каже з притиском.— Бо кузов піднімається тільки наполовину.

Завезли ми породіллю, розвантажили самоскид, а виконроб документа справно підписав і дякує.

— Ви, товаришу,— каже,— нам допомогли, їй-бо, прямо виручили, то ідіть до каси та гроші заберіть. Вам зараз же й нарахують.

Нарахували мені півчервінця, вклав я його гарно в записничок, на пиво, а той, що видає, дивиться з каси на мої дії зацікавлено, як на весіллі, а потім так приступається.

— Ви,— каже,— бачу, товаришу, гейби з душею. Може, взяли б у нас й командировочні до Воркути? Злітали б та відмітилися. Бо нікому плану по відрядженнях виконувати. А зріжуть же в кінці року, чую серцем, зріжуть. Ото злітали б, гейби не зрізали...

Жаль мені стало хороших людей. Узяв я командировочні й на Північ вирушив. Прибув на місце, тиснули мені печатку на командировочних й через тиждень відправляють назад. Відправляють і кажуть:

— Може, ви, Маслюченко,— кажуть,— і нам послугували б? Відправляємо в Новосибірськ, в Академмістечко спецзамовлення, а супроводжувати нікому, хоч умри. Порятуйте, це ж вам до рідного Коноплятина майже по дорозі.

Один чорт, міркую, куди летіти. Все одно, міркую з рідної установи вже витурили за прогули. Так що помчав я в Новосибірськ. А в Академмістечку сам головний академік стрічає, та такий задоволений, аж весь сяє.

— Ви,— каже,— товаришу, подвійну радість мені привезли. Оце замовлення якраз впору. Так що не відмовляйтесь, запрошую вас на весілля дочки.

А дочка в нього саме докторську захистила. Відразу по весіллі захист організували. Мене запросили як почесного гостя, бо те замовлення, що привіз, було для дисертації, як вода для риби.

Аж по тому перепочив я, купив дітлахам на базарі алтайських яблук і без затримки прибув додому.

Так отож, думаю, загляну до рідної установи й хоч розрахуюсь. Заходжу, а саме летучка. Двоє чи троє з наших відділів з пропозиціями виступають, а Валерій Кирилович свіжі папери в папку складає. І знову, бачу, якась папка в нього не клеїться.

Тут він мимоволі в мене втупився.

— То ви, Маслюченко, скріпку принесли чи не принесли?— сердиться.

— Забув! — кажу.— Зараз у два рахунки змотаюсь! Тільки-но вибіг, а за мною слідом наш касир.

— Маслюченко!— гукає.— Де тебе чорти другий місяць носять? Іди зарплатню отримуй.

— Зараз ніколи! — кричу на ходу.— Я начальникові по скріпку біжу...

Іван Кидрук

СЮРПРИЗ

У новорічний вечір для працівників нашого колективу вважалося за честь першим відгадати, хто виконує чергові обов'язки Діда-Мороза. Коли і на цей раз казковий бородатий дідусь у посрібленім кожушку та з пухким мішком за плечима виріс біля нарядженої ялинки, конторський люд навперебій кинувся в здогадки.

— Знову, напевне, Порцелянко за Діда-Мороза?

— Порцелянко не може. У нього ж тепер теща.

— Тоді діловод Хімчук. Ставлю на Хімчука!

— Діловода Хімчука щойно бачили в коридорі. Ще не закінчив, бідолаха, підшивати минулорічні справи.

— В такому разі з найактивніших залишився помбухгалтера Кострична. Ото вже справжній талант!

— А Кострична, кажуть, після візиту в главк раптово втратив мову і тепер заїкається...

— Ну тоді, безперечно, це — Коровкін.

— Хто там кликав Коровкіна? Осьдечки я!

— А я чув, як директор напередодні новоріччя вичитував Перепелюку. То, може, той того... щоб відзначитись...

— У Перепелюка того таланту, що в нашого директора гумору. Та й голос у нього, наче в мокрої курки. А цей, послухайте-но, як гуде. Клянусь, що то касир Бендюк вирішив блиснути здібностями.

Тим часом Дід-Мороз крокував широким колом і щедро роздавав подарунки. Біля директора він артистично вклонився і вручив аж два пакетики.

— Це вам в одному особливий сюрприз. Качатиметесь від сміху!— мовив таємниче.— Тільки прошу вас відкрити його за столиком, коли повсідаєтесь. Бо зараз не той буде ефект... А поки що прошу розписатись... Ось тут...

Директор гордо обвів усіх очима і черконув підпис на папірці, який блискавично підсунув Дід-Мороз. Такий акт взаємодопомоги присутні зустріли аплодисментами.

— Але хто ж то за Діда-Мороза?— знову пішло колом.

— Хто?!

Розгадка так і не приходила.

Лише для директора цьогорічне перевтілення Діда-Мороза незабаром відкрилося у всій красі. Тільки-но конторський люд зібрався коло святково накритого стола, він ще раз гордо окинув присутніх і неквапом розгорнув пакунок. О! Мішечок карамельок і поздоровча листівка. А на ній скромний підпис: «Новорічний привіт від монтажників четвертого об'єкту! За вашим підписом монтажні труби, які виплакували сім місяців, тепер наші. Низький уклін! Виконроб Дуплоїд, він же Дід-Мороз».

— Ну, Дуплоїд, постривай!— мовив директор, гублячи залишки святкового настрою.— Приїдеш ти ще до нас за дошками. Отоді вже поклонишся!..

— А він і дошки забрав...— муркнув головбух, який тупцював поруч.— У тому папірці, що ви підписали, наказано було перекласти ними труби... Мабуть, щоб не торохтіли в дорозі...

Іван Кидрук

АТЛАНТ

Двоє стали обіруч мене, поторсали за біцепси, один довкруж обійшов.

— Студент, атлантом будеш?— запитали.

— У смислі?— освідомився я, вловлюючи в їх словах філософський зміст.

— В смислі, студент, мистецтва,— пояснив вищий зростом, певно, старший.— Для широкоформатних зйомок історичного фільму. Станеш ось так собі, замреш, постоїш — а потому в касу. Лади?

— Лади!— згоджуюсь, тим паче, що до чергової сесії ще довгенько.

Розтлумачили вони мені роль, став я під якоюсь опорою, руки звів, плечима уперся. Як у казці мовлено! Знімаюсь для історії!

Намотують митці на ролик кадрики, а поодалік допитливий один ходить кадр з цеберкою малярною і все зирить на мене.

Ці, значить, кіношники знімають, а цей усе зирить.

Змонтували митці свою стрічку, подякували. Одійшов я від каси, троячкою хрускаючи,