Читати книгу - "Корпорація ідіотів"

постійно скуйовджене волосся. Або у вас нігті не квадратної форми. Або ваш улюблений колір — насичено-бузковий, а це ви прикидаєтесь, вдягаючись кожного дня в тоскно-сірий. За цих умов навряд ви сподобаєтесь Олексію, вже не кажучи про Поліну. А от якщо ви — визнана всім офісом красуня, тоді у вас можуть з’явитися шанси, даровані Олексієм, але не поспішайте тішитися, тому що всі важливі рішення в цьому домі приймає Поліна.

Проте, незважаючи на такий серйозний підхід, навіть в Олексія та Поліни трапляються невдачі. Остання, яку я пам’ятаю, спіткала їх тоді, коли сіра миша Людмила, особистий консультант одного академіка, завжди вдягнена в білу блузку, застібнуту на всі ґудзики, чорну спідницю завдовжки на сім сантиметрів нижче колін та в такі мешти, що їх тільки знавець мештів міг би відрізнити від валянок, і яку вже ніяк не можна було запідозрити ні в яких сумнівних витівках, приперла з собою свого нареченого. Хто б міг подумати, що її наречений, по-перше, виявиться атлетичним красенем, по-друге, буде вставляти «бляха-муха», розриваючи навпіл кожну свою фразу, по-третє, вузом, який він закінчив, буде інститут фізкультури, і по-четверте, він не тільки нап’ється принесеною ним же пляшкою горілки, змішавши її з Поліниним вишуканим червоним вином (о, а що він сказав про вино: «Який кисляк, такий і тусняк»), а під кінець іще й наблював на чисті сірі килими, спеціально замовлені Олексієм у магазині тканин, промовивши в обличчя Поліні: «Хто ця дупа??? Хто їй радий???»

Ви уявляєте собі людину, здатну в тверезому стані й при пам’яті охоче зібратися й піти до них у гості? Щодо мене, то я краще завітаю до Мінотавра, там принаймні мені не буде сумно.

…

«Не думаю, що в тебе є вибір. Сам сказав, що гроші от-от скінчаться». «Розумієш, якби навіть питання стояло так: або ти помреш, Стасе, або підеш до Поліни та Олексія, я б і тоді завагався». «Я обіцяю, що тобі буде весело. Слухай сюди».

І воно повідало мені, що цього разу на день народження Поліни запрошено дуже важливу людину — одного чоловіка на ім’я Петро Андрійович, з яким, подейкують, буде працювати Олексій. Петро Андрійович, окрім того, що є заслуженим ученим (чим він це заслужив, цікаво?), так само є державним службовцем дуже високого рангу, а крім усього цього, має приватний офіс, куди йдуть великі кошти, і де за кошти трохи менші рвуть жили його співробітники. І от саме зараз він шукає перспективну людину, яка раніше мала свій бізнес, училася за кордоном і була б досвідчена в менеджменті. Тобто воно змалювало майже мій портрет. Доведеться пертися?

Але це ще не все. Воно розуміє, що зазвичай в оселі Олексія та Поліни може миша повіситися від нудьги, тому хоче влаштувати веселощі. «Хочу трохи розважитися, згадую, як мені було смішно домовлятися про це з Людкою, — і заплющує очі від приємних спогадів. — Погодься, то була незабутня вечірка!» Я киваю. Воно встигає всюди.

Я телефоную Поліні. «Полю, привіт, вітаю тебе з тим щастям, що незабаром тебе наздожене». Вона щось радісно попискує у відповідь. «Бажаю тобі, щоб усі твої плани здійснювалися, щоб чоловік поводив себе гідно, щоб ти завжди була такою ж привабливою, чудовою, чарівною, і самим лише своїм існуванням розбивала вщент поширену думку про те, що дівчина буває або гарною, або розумною!»

Люди, чи ви вірите в те, що вам говорять у слухавки на ваші дні народження? Як вас легко надурити. Як ото Поліну. Щирі слова нам говорять частіше в інші дні, а може, хтось хотів би, але не наважується, то, може, нам під силу сказати це першими? Давайте спробуємо, га, хоча б раз?

Поліна каже, що вони турбувалися про мене. Що вона особисто завжди дотримувалася принципу збереження родини за будь-яку ціну. Я так і відчуваю, як при цих словах вона наближається до мене. Коли Поля починає щось аргументувати, вона насувається на тебе, як танк. Думає, що це виглядає переконливіше. А людина думає, як би так зробити, щоб Поля не відтоптала їй ноги. Механічно відсуваю від себе слухавку. «А, так, алло, щось цей, зв’язок, так». Поліна запрошує мене. Не останню роль тут відіграє моє вміння обирати подарунки, жодного разу Поліна не залишилася незадоволеною, крім того, вона западає на білявців. Ви хочете щось запитати щодо цього? Ні, Олексій не блондин, він — шатен. Але часто буває, що немає жодного зв’язку між чоловіками, за яких жінки виходять заміж, і чоловіками, на яких вони западають. Це правило стосується й чоловіків.

Поліна настільки рада мене чути (їй тепер буде що обговорити з подругами), що навіть не питає мене, чи я прийду один. Необережно, люба Поліно. Бо я прийшов не сам.

Я прийшов із Сенею з Одеси. Його мені порадило воно. Я схвалив його вибір. Сеня народився на кордоні між Молдавією та Україною, він не закінчив навіть середньої школи, відразу почав шити рибальські черевики та продавати їх місцевим рибалкам, потім перейшов на плащі-намети, виявився вправним кравцем, а зараз бігає між своїм власним ательє з пошиття верхнього одягу для мешканців сільських місцевостей і корчмою молдавської та української кухні, яку відкрив на Одеській трасі. «Нормальна корчма в нормальній хатці, та що вам сказати, це — шедеурв. Раз зайдеш — рачки виповзеш. До речі, вам пальта не нада? А то в вас куце якесь. А я нормальне забацаю, всі уссуться. Ціни — нормальні, якість — фірма!»

Батька свого Сеня не знає, а коли про нього питають, відповідає зазвичай так: «Да в піхву його, щоб і не народжувався, падла куцехрінна». Мати Сені втекла від нього в невідомому напрямі. «Та й хер з нею». Бабуся Сені мешкає в молдавському селищі, онука впізнавати відмовляється, а коли він приїздить у гості з подарунками, каже: «Та що ж ти, закляка така, приїбавсі? Ходе, їзде, молоду собі знайти не мож? Все до старої бабці біга й біга, кнуряка триклята». Сеня думає, що бабця його гагаузка. Хто такі гагаузи, він не знає і знати не хоче. «Слово смішне таке, на бабку дуже схоже. Гагаузка, ги-ги!»

А ще Сеня вміє пальцювати, а як Сеня вміє танцювати на столах! Йому все одно, чи це надійний дубовий стіл у його корчмі, чи це тонконогий столик у вітальні Олексія та Поліни. А якщо змусити Сеню зняти мешти, то ви можете побачити такі шкарпетки, яких ви ніколи, якщо не бомжували на вокзалі, бачити не могли. А