Читати книгу - "Корпорація ідіотів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Петро Андрійович був приголомшений. Він здивовано поглядав, але не на Сеню чи на мене, а на Олексія та Поліну. А я все не міг забути, як Поліна дивилася на Сенині руки, якими він її всю облапав. Руки в нього були коричневого кольору, тому що понад усе любив чистити картоплю для кухні власного закладу, а ще заскорузлі, бо Сеня постійно колов їх кравецькими голками.
Звісно, мені треба було діяти, щоб він мене помітив. З Сенею в мене була домовленість: щойно він зайде в оселю, він має робити вигляд, що привів його хто завгодно, тільки не я. Отже, я почав діяти. Проходячи повз крісло, в якому сиділа ця персона, я зробив вигляд, що задзвонив мій мобільний, і трохи поговорив англійською. Тоді трохи поговорив іспанською, повертаючись на своє місце. Після цього почав розмову щодо новітніх підходів у менеджменті. Не можу сказати, що то була дуже вдала спроба, тому що Поліна поводилася так, наче нарешті побачила мавпу, яка три роки тому віртуозно наклала в її сумочку.
Але мені було плювати на Поліну, тому що кілька разів я перехопив зацікавлений погляд Петра Андрійовича. «Спрацювало». Петро Андрійович вийшов у коридор, цієї миті мені припекло мити руки. А Поліні — бігти до туалету. Спритна яка Полінка. Вона перехопила мене у вузькому коридорі біля клозету. «Чого ти хочеш?» — спитала глухо. «Полінко, люба, який чудовий вечір, якби не цей… до речі, звідки він узявся? Знову щось недогледіла, рибуню моя. Але за твої сині очі я тобі можу пробачити все, навіть те, що ти зовсім не вмієш господарювати й пускаєш до хати невідомо кого». «Які сині очі, що ти верзеш?» Поліна була все-таки жінкою, інакше нізащо не вчепилася б у єдину тезу, дотичну до її зовнішності.
Але я поспішав, тому спритно заштовхнув Поліну до туалету й наліг на дверцята. Вона почала гупати кулаками, тому довелося демонструвати всю силу свого голосу. «Я теж колись співав». Так починають нас зваблювати сильні світу цього. Не припиняючи співу, посміхаюсь: я маю показати, що надзвичайно ціную його увагу. Користуючись тим, що Поліна зливає воду, я швидко питаю: «Ви вже збираєтеся їхати? Чи не до центру?» Авжеж, йому саме туди, такі, як він, тільки в центрі й оселяються, а якщо й ні, то ніколи не зізнаються. Ми виходимо разом, я задоволений тим, що мою машину на родинній нараді було визнано застарілою моделлю, тому вона була єдиною з усього матеріального, що залишили мені у спадок. Поліна ще сидить у туалеті й лупцює кулаками двері, звідти її звільняє її кузина Таїсія. «Чого тебе проперло, люба?» — каже Тая. Вона, до речі, не вирізняється гарними манерами, нічого не поробиш, спадковість: їхні матері народилися в Житомирській області, Полінина тітка досі заробляє тим, що продає мешканцям Житомира турецький одяг. Буває, ага. Але, погодьтеся, Поліна вигадувала правила не для себе.
Вж-ж-ж-ж. У машині він розпитує про все, що його цікавить. Я готовий до цього. Моя розповідь така, як треба, все начебто є правдою, але це тільки перший шар. Щоб зняти його, треба лише легенько дмухнути. І що там? Там корчить мармизи брехня, але це хитра брехня, вона приправлена шматками правди. Він протягує мені візитівку (на золотому тлі золоті ж літери, сказитися можна). І каже, що завтра із задоволенням зі мною зустрінеться. Я кажу, що неодмінно буду, мені дуже приємно, що він, такий зайнятий чоловік, готовий приділити мені увагу. Він поблажливо посміхається. Типу: «Та, облиште, все це пусте». Насправді він переконаний, що за свою увагу він має право видушити з мене всі мої життєві соки. Вж-ж-ж. Я висаджую його біля старого відомчого будинку, такого ж сірого, як і саме відомство. Не думаю, що комусь із гостей столиці спаде на думку фотографуватися біля цієї похмурої будівлі. Вона вбиває в людях сонце. Вж-ж-ж.
v)
«А як щодо релігії?» — питаю в нього. Я не можу спати, ворушуся, збиваю неспокійними ногами й руками простирадло та ковдру в пухкі хмарки. Чомусь я знаю, що воно десь поруч. Так і є. Воно тут, а кіт натомість перебрався на кухню. Я поставив туди його кошика, щоб він відчував мою турботу, а ще купив йому сьогодні напівживих карасів. «Релігії?» «Слухай, чи не міг би ти припинити мене смішити, на сьогодні цілком досить і Сені, тобі так не здається?»
Я згоден, але не розумію, що такого смішного в релігії. Звісно, в усьому, якщо є бажання, можна знайти багато веселого, але в релігії? Ну, може, п’яний піп, хоча не знаю, чим це кумедніше за п’яного академіка, сантехніка чи кілера? Я вже не кажу про п’яну дівчину, яка зламала підбор на чобітку. «Що смішного в релігії?» Воно корчиться від сміху. «Багато чого. От хоча б дізнатися, яке ти маєш відношення до релігії? Ти й релігія, тобі не смішно, ні?» Мені не смішно, я згадую про Пекло. «Ой, я не можу», — заходиться воно. «Ти віриш у балачки про Пекло? І про те, що янголи з крилами? І про те, що в мене поросячий писок? (він мацає свого носа). А може, ще й про те, що Бог власноруч відкриває мертвякам ворота? Я зараз помру, — корчиться воно від сміху. Я йому не вірю. — Ти краще згадай, — каже воно, — про свої сповіді в містечку Торонто». І знову заходиться в реготі. А я ж згадую…
історію про дві мої сповіді в церкві містечка Торонто, штат Онтаріо, Канада
Колись я вчився в Канаді. Це через те, що мій тесть, по-перше, справді хотів, щоб я дізнався про систему менеджменту, поширену в Північній Америці, а по-друге, він хотів показати мене своїм товаришам, переважно представникам української діаспори. Знаєте, я не буду довго пояснювати, хто складає українську діаспору в Канаді, а також чим усі ці люди славетні. Скажу лише одне: вони все про всіх знають. А якщо ні, то дізнаються.
Цікаво, що їхня церква є не тільки храмом Божим, а ще виступає в ролі клубу. Тому складається враження, що всі вони такі релігійні — мамцю моя люба. Бо з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Корпорація ідіотів», після закриття браузера.