Читати книгу - "Місто Боуган"

комірцем картата краватка, на копитах — імпортовані з Загреба брунатні гівнодави (Стиляги вірили, що де-де, а в Загребі на взутті знаються; якби Цибатий не ходив по-португальськи, то ходив би по-хорватськи).

Вовчик сьорбнув димно-гіркого стауту й ображено скривився. Ця гримаса в нього завжди напоготові, ще з дев’ятого року життя, з тієї ночі, коли його матір, Кенді, забили до смерті на Манівцях. Вона була вправна злодюжка, а як вип’є, то й хвойдувала — і ножів теж не цуралася. Працювала там, де колії зміяться по вулиці де Валери. Вовчик стояв на лавочці на стрьомі, виглядав полісію. Він посміхнувся у стаут, згадуючи, як Кенді в універмазі «Горґан» змітала туш для очей і банки пудри, щоби загнати димопільським хвойдам по тихих пообідніх барах. Це на випивку гроші. А вночі вони блукали Манівцями. Згадалося, як вона, нализавшись, пригортала його до себе на приступці й заводила старих пісень, мелодій утраченого часу. Він мовби відчув, як тяжко калатало її серце, як вона цілувала йому шию. Пізніше вона на деякий час зникала. Аж потім настала ніч, коли вона не вернулася. Знайшли її біля 98 сходинок. Вовчика туди привели манівцівські жінки, й він ні сльозинки не зронив, просто полежав кілька хвилин біля неї там, де її забили. Холод із сирої землі вже просякав її тіло. Тоді його відтягли, а Кенді закопали.

Він винив північняків. Допив стаут, замовив іще. Від випивки він ставав похмурий, пійло навіювало недобрі думки.

Ще один старий зайшов із завулка, похухав на долоні, протиснувся попри Вовчика — а мав би обережніше — і сів за шинквас. Замовив гарячий «Джеймсон». Із міцними кістками старий, ще й голос, як в актора, йому б на сцені виступати, — а ще Вовчик звернув увагу на руки: кремезні, пошрамовані, покручені.

Вовчик не спускав зі старого ока у дзеркалі над баром.

Судячи з усього, той несповна розуму. Щось собі белькоче. Підборіддя квадратне, красунчик, як давні актори, але здурів. А потім старий обернувся на своєму високому стільці.

— Що, Вовчик-хлопчик щось задумав? — прошепотів він.

І шепіт акторський — стишений, але лункий. Вовчик навіть поглядом йому не зволив віддячити. Треба тримати лице.

— Це ж шанс для молокососів? — спитав старий.

Вовчик скосив на нього око й вишкірився. Старий тільки посміхнувся й кивнув.

— Тобі палець у рота не клади, нє?

Отоді Вовчику мурашки побігли шкірою.

— Мадам, налийте цьому юнакові ще стауту. А то щось він бліденький.

Дивлячись просто перед собою, Вовчик мацнув чотиридюймовий кинджал при поясі — того не було.

— Блідий, просто як його хазяїн, — вів далі Ґант, а тоді вийняв кинджал із внутрішньої кишені й підштовхнув по шинквасу до його власника.

— Ти б із цим обережніше, — сказав він.

Нечасто Вовчикові Станнерсу пересихало в горлі, а зараз таки пересохло.

— Отримав повідомлення, Вовче?

Інші відвідувачі повставали і жвавенько так повислизали надвір, як привиди, а древня барменша вмостилася настільки від них далеко, наскільки дозволяв шинквас.

Вовчик не відповів Ґантові Бродріку, просто на нього витріщився.

— Ну ж бо, під мостом, Вовчику. — Ґант сумовито похитав головою. — Най зласкавляться над душею того бідолахи. Такий несподіваний кінець.

Вовчик нюхом чув, що треба ушиватися, але Ґантів темний погляд гіпнотизував.

— У тебе план є, Вовчику?

Вовчик відвернувся, втупився прямо перед собою.

— А треба б уже на цьому етапі, дитино. Ну, як ти розколеш Стиляг?

Вовчик не відповів.

— Ходи-но зі мною, — сказав Ґант. — Може, поговоримо.

Ґант відійшов за низенький столик у темному дальньому кінці наливайки. Вовчик піймав себе на тому, що зіслизає з високого табурета і тихо йде за ним.

Найкоротший день

Настав світанок сонцестояння, сипнув блідим світлом на болота Великої Пустки. Сонний горностай налякано визирнув зі своєї нори у мурі, худа стара олениха завмерла, чуйна і насторожена, на вапняковому виступі. Кисле світло затопило нещадний зимовий день, вгорі кружляло, видивляючись падло, вороння, далеке сонце перетворило сніг на схилі на брудну кашу, а дика коза понуро щось гризла на високому пагорбі. Річка Боуган бігла і, як завжди, пила підталу болотяну кригу, а сонце найкоротшого дня року здіймалося все вище. Коли Старигань Менніон встав із першими променями поворотного дня, вийшов на крутий берег і задумливо помочився в річку, чути було тільки дзюрчання води.

Він закінчив, застібнув штани і затримався послухати ще.

Серед химородних Стариганевих міркувань було й таке, що болотяна рівнина з плином років стала якась… хистка. Місто Боуган живилося переважно торфом, тож болото кромсали і різали зусібіч. Горішній рівень уже зняли майже повністю, і хтозна, які підземелля потурбували. Духовну природу болота порушили, його тіло пошрамували і зранили. Можливо, звідти й походить боуганське прокляття? Це б аніскілечки не здивувало Стариганя Менніона.

Він зав’язав шворок на штанах, і дозволив вітровієві лизнути свій зад, і скерував свої черевики до Восьмимильного мосту.

Цього ранку Стариганя охопили радісні передчуття — він знав, що це через перспективу кровопролиття, і йому було за це соромно.

О, прокляття Боугана темною тінню лягло на всіх і вся, навіть на такого заслуженого ветерана, як Старигань.

Він звечора послав до міста юного гінця, щоб той стежив за розвитком подій. Кровна помста — це як жарина в соломі: ніколи не знати, коли розгориться багаття, але що розгориться — це точно, у цьому Старигань певен, як у тому, що Тятко Сус сплив кров’ю на хресті, чи в тому, що він сам у той момент не збирається потикатися в місто. Старигань давно вже собі постановив, що свою шкуру треба берегти. Коли ветеран вимітався з західного півострова, це було завжди зумисне, ніколи не випадково. Прожити довге життя — це свідоме рішення.

Малий саме мусив вернутися до шинку на Восьмій милі, от Старигань і рушив туди, за кутом сонця визначаючи час.

На Стариганеві було:

Високі чоботи з дорогими золотими заклепками, вицвілі бриджі мальвового кольору строго по стегнах, певна кількість золотих ланцюгів, важка норкова шуба, щоб захиститися навіть від найлютіших атак вітровію, і лижна шапочка з козиної шкури, прилаштована по-пайківськи на тім’ячку.

Правду кажу, такого стильного старого ви на цілім боуганськім білім світі не знайдете.

Він рушив на Восьму милю через горби. Така в нього тактика: завжди обирай вищий шлях. Прослизай, як привид, — інакше на Пустці не виживеш. Коли він дерся на горби, його тінь довгою голкою колола біле зимове сонце. Він не опирався темній магії, крізь яку ішов.

Барви Пустки на дні грудня:

М’яке золото всохлих очеретів, бліде, як стара обручка.

Проблиски блакитної