Читати книгу - "Емілі в пошуках веселки"

Фредові. Ажеж, якби ти не вподобала його, я б його продав. Але я відчував, що ти вподобаєш. Ми зробимо з нього домівку, кохана. Я так хочу домівку. Я мав багато притулків, але домівки в мене не було ніколи. Я його відбудую й облаштую так гарно, як тільки зможу. Для тебе, Зіронько, моя Зіронько, яка створена для того, щоб сяяти в королівських палацах.

— Давай піднімемось і поглянемо на нього, — попросила Емілі. — Я хочу розповісти йому, що відбувається. Я хочу йому розповісти, що він нарешті житиме.

— Ми підіймемось і подивимось на нього. І на все в ньому. Я маю з собою ключа. Мені його віддала Фредова сестра. Емілі, я почуваюся так, наче зріс до небес і зірвав звідти місяця.

— О, а я дістала цілу гору з зірок, — весело вигукнула Емілі.

Вони пішли до Розчарованої Оселі — повз старий сад із орликами, вздовж Завтрашньої Стежки, через пасовище та невеликий схил, всіяний золотавою папороттю, повз стару звивисту огорожу, стовпці якої вилискували сріблясто-сірим, над якою пишалися суцвіття безсмертника, а в кутах квітли блакитні айстри. Потім вони піднялися примхливо звивистою довгою стежиною на порослий ялицями пагорб. Стежка була такою вузькою, що вони мусили йти поодинці, але воно того вартувало: повітря на вершині пагорба завжди було ніби насиченим милими тихими звуками.

Наприкінці шляху було поцятковане крихітними ялинками поле з чітким схилом — вітряне, трав’янисте, розкішне. А на верхній точці цього поля, оточений чарівливими вершинами і мудрими низинами, під величними освітленими західнім сонцем хмарами височів дім — їхній дім. Дім, позаду і навколо якого були таємниці лісів, за винятком хіба лиш південного боку, де був розташований високий пагорб, що ніби дивився на Чорноводдя, яке було зараз подібне до кулі з тьмяного золота. Цей пагорб простягався аж до луків під зоряним небом та пагорбів Гусячого Ставу — таких же блакитних і романтичних як і славнозвісні Ельзаські гори. Між домом і цим видом, ніяк не перекриваючи його, розташувався рядок чудових осокорів.

Вони піднялися на пагорб і пройшли через відчинені ворітця маленького садочку — садочку значно старшого за дім, який звели на місці невеликого різьбленого будиночка, що в ньому жили перші мешканці цих країв.

— Це вид, яким я милувався б протягом усього свого життя, — радісно мовив Дін. — О, це таке гарне місце! Цей пагорб полюбляють білки, Емілі. І, до речі, тут водяться кролики. Ти ж любиш білок і кроликів? А навесні на околицях без ліку соромливих фіалок. Попід тими молодими ялинками є поросла мохом улоговина, яка у травні вся аж лілова від фіалок –

фіалок, солодших за подих Емілі Та за блиск її оченяток.

Я гадаю, Емілі — гарніше ім’я, ніж Афродіта або Юнона. Я хочу, щоб ти також зауважила он ту маленьку хвіртку. Вона насправді не потрібна. Вона веде лиш у жаб’ячі співи десь там, за лісом. Але хіба від цього вона перестає бути хвірткою? Мені подобаються двері й ворота на кшталт цієї хвіртки — проходи, позбавлені сенсу. Вони сповнені обіцянок. За ними може виявитися щось неймовірне. Хвіртка це в будь-якому разі завжди таємниця, яка спокушає, як символ чогось незбагненного. А дослухайся до того дзвону, який бринить десь у сутінках над затокою. Дзвін у сутінках завжди звучить якось магічно, немов долинає з якоїсь «далекої казкової країни». У найдальшому кутку ростуть троянди — старомодні троянди, немов старовинні солодкі пісні, втілені у квітах. Білі троянди певно створені для того, щоб спочивати на твоїх білосніжних грудях, а червоні — для того, щоб зоріти у м’якій темній хмарі твого волосся. Знаєш, Емілі, цієї ночі я трохи сп’янів від вина життя. Не чудуйся, якщо я казатиму божевільні речі.

Емілі була щаслива. Старий чудовий сад, здавалося, як друг розмовляв з нею у сонному мерехтливому світлі. Вона врешті-решт капітулювала перед чаром цієї місцини. Вона з обожнюванням дивилася на Розчаровану Оселю. Такий милий і сповнений думок будиночок. Не старий дім — за це вона особливо любила його: старий будинок знав би забагато, пам’ятав би забагато ніг, які переступали його поріжок, забагато стражденних а чи перестрашених очей, які визирали з його вікон. Цей дім був недосвідченим і невинним як і вона сама. Він чекав на щастя. Він мусив врешті-решт мати його. Вони з Діном проженуть привидів подій, які не відбулися. Як же чудово буде мати власну домівку!

— Цей дім потребує нас так само розпачливо як і ми його, — проказала вона.

— Я так люблю, коли ти говориш таким тихим і м’яким голосом, Зіронько, — сказав Дін. — Ніколи не говори так з жодним іншим чоловіком, Емілі.

Емілі кинула на нього кокетливий погляд, який ледь не змусив його поцілувати її. Якесь тонке чуття досі підказувало йому, що вона ще не готова до поцілунку. Він мав усміхатись у такі чарівливі миттєвості, які все перетворювали на магію і романтику. Тоді він рано чи пізно переможе її всю. Але він завагався — і чар цієї миті розвіявся. Десь з-поза ялинок над туманною дорогою долинав сміх. Наївний невинний дитячий сміх. Але в ньому було якесь сплетіння добрих заклять.

— Давай зайдемо всередину й оглянемо наш дім повністю, — запропонував Дін. Він проклав крізь дикі трави шлях до дверей, які вели до вітальні. Ключ важко прокрутився в іржавому замку. Дін узяв Емілі за руку й увів її всередину.

— Вітаю, ти переступила свій поріг…

Він засвітив свого ліхтарика, і мерехтливе коло освітило незавершену кімнату, її голі стіни з нічим не прикритими планками, зачинені вікна, навстіж прочинені двері, порожній комин — хоча ні, не зовсім порожній. Емілі побачила там маленьку купку білого попелу — попелу, що залишився від вогню, який вона розпалила разом із Тедді багато років тому в один сповнений дитячих пригод літній вечір. Побіля цього вогнища вони сиділи та снували мрії про своє майбутнє спільне життя. Вона з легким тремом повернулася до дверей.

— Діне… все це здається таким примарним і проклятим… Мені здається, краще оглянути тут усе