Читати книгу - "Молдавські народні казки"

джерела, яке б’є під скелею зміїв, то в мене могли б вирости руки.

— Гарна дівчино, йди жити в палац мого батька, там буде кому тебе доглянути.

— Не піду, бо твій батько покарає нас обох.

— Не бійся, пташко. Поки я живу, ніхто тебе не зобидить.

— Я не хочу тобі завдати горя…

Наймолодший син ту мить побачив макову квітку, що тільки почала розквітати, зірвав її і, приколовши дівчині на груди, сказав:

— Візьми цю квіточку на спогад про мене, а я поїду в далеку дорогу… Як заскучаєш за мною, кинеш квітку на тиху воду, коли потоне — знай, що я загинув давно, а як буде на хвилях пливти — все життя будеш мене чекати, коли до берега приб’ється — через рік вернуся.

— Куди ж ти, юначе, їдеш?

— Їду, щоб зустрітися потім з тобою в щасті.

— Ти їдеш на смерть, дорогий мій?

— Не знаю. Але скажи, де тебе шукати, як повернусь.

— Щоранку до схід сонця я співатиму між вітами твого саду.

Розлучилася дівчина з сином Зеленого царя, стрибнула на гілочку і знову зробилася пташкою.

Минув якийсь час, взяла вона макову квітку в дзьоб і полетіла до річки. Кинула квітку на хвилі і стала чекати, Квітка попливла трохи вниз, а потім вернулася до високого берега та й зупинилась, ніби вросла. Зраділа пташка і швидко полетіла до палацу подивитися, чи не повернувся юнак. Але він був далеко в дорозі, що вела до царства зміїв, до чарівного джерела з цілющою водою.

Почала пташка співати пісню щастя, пісню зустрічі, а юнак їхав через темні ліси, через високі гори, через гарячі пустелі й опинився в глибокій долині, на дні якої чорти тягали один одного за чуби, били руками й ногами і так Кричали, що юнакові аж мороз ішов по спині.

— Дай мені!

— Мені!

— Це моє!

— Не твоє!

— Не штовхайся!

Гуркіт. Тріск. Ревіння.

Бились вони, поки побачили, що до них під’їжджає юнак. Побиті, обшарпані, сині вийшли вони назустріч і почали просити:

— Чоловіче добрий, зглянься над нами, поможи нам у горі!

— Що ж у вас за горе, рогаті? За що ви б’єтеся?

— Залишив нам після смерті батько три речі, і ми ніяк не можемо їх поділити?

— Які речі?

— Пару постолів, шапку і дудку. Але все це не звичайне, а чарівне. Коли взуєшся в постоли, то підеш в них по воді, як по суходолу. Одягнеш на голову шапку — ніхто тебе не побачить, а заграєш на дудку, то опинишся там, де захочеш.

— Важку роботу ви мені загадали, але постараюся помирити вас. Яка з того буде користь, коли роздати вам кожному по одній речі? Один піде по воді, а другий чорт-зна-куди… Добре було б, якби комусь одному все це дісталося.

— Так, так, — сказав рогатий із синцем на лобі.

— Отже, я хочу, щоб усе це належало одному. То слухайте мене: залишіть речі тут, у долині, і біжіть до могили, яку он ледь видно на обрії. Хто найшвидше добіжить до могили і найшвидше повернеться, той матиме всі три речі.

— Гаразд, — сказали чорти.

— Ставайте в ряд і рушайте!

Аж пил хмарою здійнявся над ними і запорошив листя в лісі на десять верст. Біжать вони, а юнак посміхається та в чарівні постоли взувається, шапку на голову надіває, дудку до губів прикладає і думає опинитися біля скелі зміїв, біля джерела з цілющою водою. Незчувся, як уже стояв перед джерелом.

Змії почули, що хтось бере воду з їхнього джерела, і сплеснули в долоні. Посхоплювались і старі і малі, побігли до джерела, але нікого там не побачили, тільки почули, що воду хтось усе-таки бере. Стали вони кружком довкола джерела, повитріщали очі — нікого не видно.

Один із зміїв нахилився просто над джерелом. Невидимий юнак ударив його булавою — мало не вбив.

— Ой, ой, хто це мене так ударив, очі б йому повилазили! — скрикнув змій і вдарив іншого, що стояв позаду.

А той не побачив, хто його вдарив, та як трісне ще іншого… І почалася між зміями така бійка, якої світ не бачив. Прокльони і ревисько лунали над ними — аж гори здригались. Здавалося, земля провалиться на тім місці, так тяжко билися змії. Бились вони, бились і почали падати мертвими — там той, там той, поки залишився тільки один, і то такий, що ледве м’ясо трималося на кістках. Невидимий юнак замахнувся на нього булавою і вдарив. Змій звалився, як дерево від грому. Але тільки юнак повернувся до нього спиною, він стояв уже на ногах, живий і неушкоджений. Знав зміюка всякі чари! Хоробрий юнак вдарив його ще раз, потім ще двадцять два рази, а потім дев’яносто дев’ять разів — і все марно.

В розпалі бою спало йому на думку взяти змія за пояс і заграти на дудку. Він зрадів: «Якщо будяка не змели бурі, то його поступово знищить осінь. Не взяла змія булава, то знеможе його неволя і темрява льоху».

Приклав молодий витязь дудку до губів і подумав опинитись зі змієм