Читати книгу - "раКУРС"

вона в ліжку, Женько? — хитро всміхається Антон.

— Я ж не питаю про твою пасію, — відказую я.

— А що моя? Вона досвідчена, а ти Любу відхопив незайманою чи вже бе-у?

— Тобі нема про що поговорити?

— Є. — Антон стає серйозним. — Чули, що творять айдарівці? Віджимають машини, люди вже не знають, куди їх ховати. А що? Самі голі й босі, тож треба хоча б якусь техніку мати, от і лютують, прикриваючись тим, нібито в сєпарів забирають.

— Кажуть, що дівчат ґвалтують, — додає Юрко. — Не знаю, наскільки правдиві такі чутки, але від наших жінок чув, що й хлопчиків ловлять, ґвалтують по черзі, а потім кудись дівають трупи. Невже дійшли до такого?

— Диму без вогню не буває, — каже Антон.

— Ще чув від батьків, що айдарівцям їсти нема чого, тож і в цивільного населення харчі відбирають, і магазини «чистять» по повній.

Ми допиваємо пиво і йдемо по домівках. Проходимо повз будинок Антона, і він просить нас зачекати.

— Я швидко! — каже й біжить додому.

За мить повертається із сяючим обличчям. Він простягає мені сумку з довгим ремінцем.

— Женько, це тобі! Знаю, що ти давно хотів його мати.

— Що це? — Беру до рук сумку.

— Фотик! Тобі такий і не снився!

Я ошелешений стою в позі «замри». Антон не працює, козаки не отримують нічого за свою службу, тож звідки він у нього?

— Де ти його взяв? — питаю.

— Ну не купив же! — радісно всміхається.

— Украв?

— Та ні! Просто забрав у людини, якій він не потрібний.

— Та поясни йому вже! — втручається Юрко.

— Гаразд. Забрав в одного укра. Був тут один активіст-майданівець, а потім дременув так, що все своє добро полишив. Ми там із хлопцями трохи пошастали, я взяв додому настінний годинник: сподобався дуже, сестрі — ковдру синтепонову, майже нову, а тобі ось фотик у подарунок.

— Щойно говорили про айдарівців, — нагадав я йому. — Ми також такими стаємо?

— Ну ти порівняв! Я забрав у нашого ворога, а не в простого жителя.

— Значить, «грабуй награбоване»[6]? Ні, друже, мені не треба такого фотика! — кажу я йому й повертаю сумку.

— Хотів як краще! — Антон ображений.

Він дістає цигарку й курить, пускаючи великі клуби диму.

— А хочеш, я собі цей залишу, а тобі свій «Nikon» подарую? — він знову засвітився радістю. — Справді, краще я тобі свій віддам. Він не такий крутий, як цей, але справно працює. Постійте, я миттю!

Не дочекавшись від мене відповіді, Антон біжить додому.

— Я ж не встиг і рота відкрити, — кажу я Юркові.

— Ти ледь його не образив, — зауважує він. — Візьми подарунок, не ображай друга.

— Добре, — зітхаю я.

Еліна

Стільки часу минуло, а я нічого не знала про долю хлопців із нашої ДРГ[7]. Із Сашком заради безпеки зустрічалися рідко, та й запитувати я не мала права. Сказати, що була стурбована їхньою долею, — нічого не сказати. Від їхньої роботи залежала участь кожного з нашої шестірки. Коли один погорить, то всім доведеться згортати свою діяльність, а я мала намір зробити свій внесок у звільнення міста. Чомусь завдання збирати матеріали про пересування та кількість ворожої техніки та чисельність бойовиків мені здавалося не надто важливим. Хотілося чогось більшого й дієвого, але було розуміння, що в нас усе ще попереду. Ігор Максимович казав, що в нашої групи незабаром буде перше оперативне перевірочне завдання, і я напруженно очікувала.

На дачу я вже майже не їздила через обстріли, тож доводилося вигадувати якісь справи й блукати містом. З кожним днем ставало все небезпечніше це робити. Гримить навколо, бойовики скаженіють. Вони гасають спорожнілим містом на машинах та БТРах[8], зводять посеред вулиць блокпости. Сьогодні поверталася додому й побачила, як за два будинки від нашого кадирівці, яких останнім часом значно побільшало в місті, установили гармату на дитячому майданчику. Проходячи повз них, чула їхню збуджену веселу розмову. Вони смажили шашлики, розпаливши багаття посеред пісочниці. У мене все кипіло всередині від люті, але я повинна була пройти повз них тихенько, мов миша повз полюючого кота, опустивши очі, щоб не привертати до себе уваги.

— Хто вони тут?! — виливала назовні своє обурення вже вдома. — Хто їх сюди кликав? Вони прийшли непрошеними гостями, а я, справжній господар міста, маю їх боятися?! Чому?!