Читати книгу - "раКУРС"

129
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 23 24 25 ... 90
Перейти на сторінку:

— Еліно, не кричи так, — попросила мати. — Сусіди можуть почути.

— Та нехай слухають!

— Доню, ми не знаємо, хто зараз із сусідів на якому боці, — втрутився батько. Він завжди спокійний і розсудливий. — Хтось воює за Україну, але ж багато хто разом із тими кадирівцями. Не факт, що не можуть за стіною почути й донести на тебе. Ти хочеш арешту? Уже чимало людей забрали в СБУ, у підвали, і ніхто не знає, що з ними сталося.

— А в тебе діти без батька, — нагадала мати чи то про дітей, чи про те, що вони безбатченки.

— Справді, Елю, треба бути обережною, — озвалася тихим голоском Соля. — Ні ти, ні наша родина нічого зараз не можемо змінити, а ось накликати біду своєю необережністю можна.

— Солю, сонечко, — кажу я, уже охоловши, — ти б узагалі не виходила з дому. Не дай, Боже, потрапити до лап отих бородатих нелюдів.

— А я й не ходжу. Тобі також не потрібно зайвий раз ходити містом.

— Нічого, скоти, сьогодні вважаєте себе господарями міста та наших доль, а незабаром прийдуть наші солдатики — швидко накиваєте п’ятами, — звертаюся до бойовиків.

— Швидше б уже, — зітхає мама і йде на кухню.

Лише зараз згадую, що в моїй шкарпетці на нозі лежить ще й досі маленька флешка. Збиралася зателефонувати Сашкові й передати зібраний матеріал, а побачила бородачів і геть усе забула. Лаю себе за те, що емоції взяли гору над тверезим розумом. Знаю, що так не повинно бути, бо точно стану першою, хто завалить операцію. Набираю на комп’ютері текст-повідомлення побаченого сьогодні, не забуваю вказати координати кадирівців із гарматою, скидаю інформацію на флешку й одразу видаляю дані з комп’ютера.

— Привіт, Сашуню! — кажу йому по телефону. — Страва готова, можеш приходити скуштувати, — передаю умовними словами.

— Коли? — питає він.

— Як тобі буде зручно.

— Давай завтра о десятій ранку, — пропонує він.

— Домовились, — кажу йому і йду на кухню, де мама бряжчить посудом, готуючи їжу. — Можу щось зробити, — пропоную їй допомогу.

— Посоли воду в каструлі на плиті, — говорить мама, не повертаючись до мене.

Я солю й лише тоді, коли сіль розчинилася, помічаю, що ця каструля стоїть не на плиті, а біля неї.

— Що ти наробила? — мама в розпачі. — То вже готовий суп, він давно посолений.

— Пробач, я це зрозуміла, але запізно. Якось читала, що в пересолену страву можна вкинути цілу картоплину й проварити, щоб картопля увібрала зайву сіль.

— Будеш сама ропу їсти? Отож! Іди вже звідси! — роздратовано каже мати. — І що в тебе в голові? Чоловічі штани і все?

Іноді такі докори мене по-справжньому дратують. Сьогодні я не в гуморі, тож кидаю матері: «Не штани, а те, що в них», — і йду геть. Їсти зовсім перехотілося.

Євген

Я знову зустрівся з Любою, і серце наповнилося ніжністю. Мимоволі думаю про те, що такого зі мною ніколи не було раніше. Зустрічався з дівчатами, здавалося навіть, що я їх кохав, але все те було несправжнім. Це стало зрозумілим лише тоді, коли я почав зустрічатися з Любою.

Тепер кожна вільна хвилинка з думкою про неї. Я прокидаюсь і лягаю спати, думаючи про Любу. Невже так буде все наше життя? Чи не розпорошиться наше кохання серед сірих буднів? Відповіді не знаю, але зараз я щасливий і хочу зробити її життя світлом, щоб кожен новий день був як народження любові. Хлопці кажуть, що в мене «дах їде від медсестри», але насправді вони мені трішки заздрять тією білою заздрістю, якщо вона може мати такий колір.

— Ти так і не зізнався їй, що вступив до козацької нацгвардії? — спитав учора Юрко.

— Поки що ні.

— Чому тягнеш?

— Намагаюся підвести її до того, що козаки — захисники своєї землі, а вона гне своє.

— Не думаю, щоб вона тебе покинула, коли дізнається, де ти днями й ночами пропадаєш.

— Ти просто її погано знаєш.

— Ти краще порадь їй тримати язик за зубами, а свої переконання — у голові, — порадив друг. — Без кінця тривають арешти «свідомих».

— Та я вже натякав їй.

— Не натякай, а скажи так, як є, Брате.

«Брат» — мій позивний. Коли постало питання обрати собі позивні, то в нашої трійки проблем не виникло. Якщо Антон і до цього мав прізвисько Родич, то так і приклеїлося до нього це слово. Юрко частенько називав мене братом, то ми залишили це звертання за мною. Юркові довго вигадувати щось не було потреби. Його прізвище Щасливий, тож для зручності ми залишили за ним позивний Щастя. Коли батько Юрка вступив у ряди козацької гвардії, хлопець жартував, що двох Щасливих бути не може.

— Я запропонував йому взяти позивний П’яниця, — розповів він нам.

1 ... 23 24 25 ... 90
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «раКУРС», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "раКУРС"