Читати книгу - "Сини змієногої богині"

Вся Кіммерія (мається на увазі кримська. – В. Ч.) пророблена вулканічними силами. Але гнізда вогню згасли і вода, що порила скелі, оголила і загострила вершини хребтів. Коктебельські гори були зосередженням вулканічної діяльності Криму, і обгризені морем кістяки вулканів зберігають сліди геологічних корчів…»

Міражі Кіммерії все життя супроводжуватимуть поета і художника Максиміліана Волошина, він її оспівав і в поезії, і в живописі.

И на скале, замкнувшей зыбь залива, Судьбой и ветрами изваян профиль мой…

У 1913 році після сильного зсуву на відрогу скелі Кок-Кая, що замикає Коктебельську затоку з берега моря, утворилося щось схоже на профіль людини, у якому неважко вгадати профіль поета М. Волошина, що й сьогодні є знаменитим природним об’єктом Коктебеля.

Мають рацію ті, хто писав, що «образ Кіммерії, викликаний з глибини історії поетичною мрією Максиміліана Волошина, і понині витає над Коктебелем, надихаючи все нові й нові покоління художників, письменників, поетів».

Кіммерія…

Якою вона колись була – не поетична, не ірреальна, не примарна, не волошинська, а – історична, справжня-справжнісінька.

Якщо вона колись була – справжня Кіммерія…

І якщо тільки її безмежними степами справді колись носилися на прудких і сильних конях непереможні вершники, звані кіммерійцями…

Чи була ти, і якщо була, то де ти була і якою була, загадкова Кіммерія, і хто ви такі – теж загадкові кіммерійці?

КРАЇНА – територія, що становить єдність із погляду історії, природних умов, населення тощо. Місцевість, що характеризується наявністю в ній великої кількості кого-, чого-небудь. Рідна країна – край, батьківщина, вітчизна. Те саме, що держава.

Словник української мови. Т. 4. С. 320–321

Чи знайоме вам те гостре, до фізичного болю гостре почуття нудьги за рідною країною, яким обкипає серце від довгого перебування на чужині?

М. Коцюбинський

Не будемо чіпати палеоліт і мезоліт, а ось починаючи з мідно-бронзового віку, в Криму, як і по всій нинішній Україні, жили землеробсько-скотарські племена ямної культури[7] і катакомбної культури.[8] А за ними у пізніших етапах цього віку з’явилися вони – КІММЕРІЙЦІ. І жили там аж до VII ст. до н. е., коли степовий Крим, як і все Північне Причорномор’я опинився під владою прийшлих скіфів. Але розповідаючи про скіфів, оминути їхніх попередників кіммерійців неможливо. Адже першими поперед численних народів і племен, які населяли Крим та Степове Причорномор’я у далекому минулому, себто перед таврами, скіфами, сарматами, слов’янами, печенігами, хозарами, половцями, татарами – і ким там ще? – аж до русичів, – з’явилися вони – кіммерійці. Власне, першими з відомих нам нині під власним іменем.

Сьогодні, правда, етнокультурну історію кіммерійців називають кіммерійською проблемою. А все через бідність документальних джерел, що стосуються їхньої біографії, а точок зору на це чимало, і вони часом діаметрально протилежні.

То що сьогодні відомо? А те, що в середині II тисячоліття до н. е. кіммерійці, які, невідомо де взявшись, розбрелися по Нижньому Поволжю (дехто у зв’язку з цим розглядає його як кіммерійську прабатьківщину), а вже звідти і почали розселятися, рухаючись основними ордами на захід, в степи Причорномор’я і Криму.

Інші античні автори гадали, що «кіммеріан журлива область» розташована на краю заселеної частини землі, ойкумени, і що в Кіммерії знаходиться вхід в «сумне» царство бога підземного світу – Аїд, куди після смерті направляються душі померлих. А «батько історії» Геродот писав, що йому вдалося дізнатися від причорноморських скіфів ось що: Понтійський степ, який у той час був зайнятий кочовими скіфами, спершу належав кіммерійцям, котрі прийшли зі сходу, з глибин Азії.

Залишили сліди свого перебування кіммерійці і в околицях вже згадуваного тут Коктебеля, що дало змогу Волошину оспівати країну Кіммерію. У VII ст. до н. е. кіммерійців змінили кочові скіфи, і вже у VI ст. н. е. кіммерійці як народ не існували. Принаймні про них уже немає ані згадки. Щезли в пітьмі історії…

Одні кажуть: та ж не було тебе ніколи на нинішніх теренах України, Кіммеріє! Що ж до Геродота, то він впевнено відповідає: та ні ж,