Читати книгу - "Сини змієногої богині"

була вона, загадкова Кіммерія, але назавжди залишилася оповита млою і хмарами…

Максиміліан Волошин – поет (і цим, як зауважив свого часу інший поет, все сказано), тож як поет він створив свою, ПОЕТИЧНУ КІММЕРІЮ (мав на те право), а яка вона була реально-історична – якщо була? – він достеменно не знав.

І не дивно: ми теж досі цього достеменно не відаємо. Як не знаємо і того, чи була нинішня Україна рідною країною – материзною – кіммерійців, а чи це всього лише місце їхнього недовгого у нас перебування? Та й чи були вони взагалі, кіммерійці, а чи все це – легенди, передання, міфи, билиці, байки, химерії, історичні фантазії (як писав Пушкін, «преданья старины глубокой»)?

Очевидно, до кіммерійців також належить згадуваний в «Іліаді» народ «дивних доярів кобилиць – молокоїдів, бідних і найсправедливіших із смертних», що кочував десь у Північному Причорномор’ї, на північ від Трої, відразу ж за фракійцями і місійцями, що «б’ються в рукопашну». (Пізніше «доярами кобилиць» античні автори називатимуть як кіммерійців, так і скіфів – Гесіод, Каллімах).

Ось як про них, загадкових кіммерійців та про їхню не менш загадкову Кіммерію говориться (найдавніша згадка) в «Одіссеї» (мандри правителя Ітаки та його прибічників):

Нарешті дістались ми течій глибоких ріки Океану. Там розташовані місто й країна людей кіммерійських, Хмарами й млою вповиті. Ніколи промінням ласкавим Не осяває їх сонце в блакиті ясній світлодайне, Чи від землі воно йде у зоряні неба глибини, Чи повертається знову до землі й неосяжного неба, — Ніч лиховісна там вічно нещасних людей покриває…

Це Гомер так жахав своїх співплемінників, розповідаючи про клімат країни, у якій буцімто жили кіммерійці, себто про нашу Україну. (А втім, рядок «оповиті млою» досить точно передає той стан, у якому й нині перебуває в сучасній науці кіммерійське питання.) Такі характеристики нашого клімату, що їх наводить Гомер, більш підійшли б до описів клімату Крайньої Півночі, Заполяр’я, де справді довгий час не з’являється сонце, але аж ніяк не до Причорномор’я.

Отож «ноги» кліматичних жахів ростуть з «Історії» Геродота.

«Описані землі (скіфські. – В. Ч.) мають дуже гостру зиму: вісім місяців тривають там нестерпні морози. Як вилити в той (зимовий) час воду, то не зробиться болото, хіба що тільки як запалити вогонь. Море замерзає. Кіммерійський Боспор також; скіфи, що мешкають по цей бік… їздять по льоду навіть возами аж до (краю) синдів. Така там триває зима вісім місяців, але й решту чотири місяці там зимно…»

І далі зазначає, що хоч коні й «витримують ці зими, зате мули та осли ніяк не можуть витримати… Думаю, що тому у тамтешньої звироднілої породи волів не ростуть роги… (мова йде про комолих волів). А щодо того пір’я з оповідей скіфів, що наповнює повітря і через яке не можна нічого бачити, ані перейти далі, то про нього так думаю. В тій північній країні все йде сніг, слабше влітку, ніж узимку, як звичайно; хто бачив зблизька сніг, зрозуміє, що кажу: сніг подібний до пір’я…»

Кіммерійці займали степи Причорномор’я – до приходу туди скіфів. Себто мешкали-кочували в сонячній – південній! – Україні. І раптом такі жахи з нашим кліматом! Правда, що для нас південь і теплинь, те для греків могло видатися північною прохолодою, та все ж… Між іншим, і пізніші грецькі письменники згущували фарби, нагнітаючи в Крим таку холоднечу-холодригу, яких там ніколи не було і бути не могло. А можливо, це поетична вольність? Не забуваймо, Гомер – поет (хоча й легендарний), а поети іноді так захоплюються власною розбурханою уявою, що вдаються до перебільшень, аби вразити читачів (чи тоді – слухачів). Все можливо.

Є й такі дослідники, котрі вважають, що Гомерова Кіммерія ніякого відношення не має до реальної. Як і до реальних кіммерійців, які кочували – вільно і привільно – в Причорномор’ї, що то він, мовляв, описав потойбічний світ, – а туди й справді не заглядає сонце. Інші ж вважають, що історичні та географічні дані в поемах Гомера завжди достовірні, а тому в наведених рядках він мав на увазі реальних кіммерійців, реальну Кіммерію (а не поетичну, як хоча б той же Максиміліан Волошин), тільки дещо згустив фарби. Та й хоч як це не дивно, але у греків у ті часи справді було уявлення про Крим (і взагалі про Україну), як про дуже холодний і похмурий – даруйте! – край, і це про нашу сонячну, теплу і, безперечно, найкращу в світі Україну, про ту Україну нашу єдину в світі білому, про яку наш український Гомер у травні 1847 року з пронизливим щемом любові писав:

Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть. Плугатарі з плугами йдуть, Співають ідучи дівчата,