Читати книгу - "Багряний рейд"

не поспішав, потер кисті рук, вже звично торкнувся кінчиком язика скалка зуба в роті, скривився.

— Що?

— Вибили. Тобто, зламали.

— Зламали?

— Ага. Зуб. Старалися.

— Погано старалися. Хоча добре, що докладають зусиль. — Відразу, без переходу, голомозий знову виплюнув ті самі запитання: — То що ви розумієте, Коломійцю, і як саме вирішили вашу справу?

— І прізвище моє знаєте.

— Я — референт окружного відділу СБ. Мене називають Андрусем. Знати про подібні речі входить до кола моїх службових обов’язків. Присядьте, маю розмову.

— Та я думаю. Аби не хотіли побалакати, то не гукали б.

Андрусів голос звучав хрипкувато, ламано, ніби в підлітка.

— Не раджу вам тут і тепер гарикатися, Коломійцю. Бо все для вас іще може помінятися. І досі не почув, чому вас тримають тут.

— Ви ж усе знаєте.

— Хочу почути від вас.

Коломієць присів на грубо збиту дерев’яну лавку.

— Добре. Мені вибили зуб і зламали ребро, намагаючись переконати: я — зрадник. Або щонайменше схильний до цього. У того, хто вирішив заарештувати мене, мабуть, були для того свої причини. Зі мною працювали старанно, але щось дуже коротко, як я вже потім зрозумів. Відтак чіпати перестали, хоча під вартою лишили. Це, пане Андрусь, може означати лише одне: конфлікт інтересів.

— Чиїх інтересів?

— Отут — Бог його знає! — Максим розвів руками. — Нехай би моя провина не викликала сумнівів, а те, що я не признаюся, — так ніхто не признається. У такому разі мене або передають кудись для подальшої розробки, або карають тут, далеко ходити не треба. Інший варіант: сталася помилка. У мирний час — згоден, прикра. Під час війни — доволі звичайна, нічого особливого. За таких обставин випускають навіть у системі енкаведе. Не так часто практикують, та все ж. Проте я в підвішеному стані. Мене вже не допитують, але я ще не на волі. Отже, хтось десь має інтерес, так чи ні?

Переплівши пальці рук, Андрусь поворушив ними, хруснувши.

— Уже був сумний досвід залучати уродженців східних областей до стратегічно важливих бойових операцій, — мовив нарешті. — До того ж саме ваша біографія вимагала додаткових, спеціальних перевірок.

— Чим це я такий особливий?

— Служили в совіцькій міліції. Навіть були в комуністичній партії.

— У нас у міліції безпартійних не тримають.

— У вас? — швидко запитав Андрусь, подавшись уперед. — Де це — у вас?

— Та не ловіть за язика! — відповів Коломієць. — Так, у нас, на Полтавщині. Чудово знаєте, що та частина України захоплена більшовиками раніше. Референтура пропаганди випускає не одну брошуру, на цьому будується будь-яка агітація на користь визвольного руху. Людина, пане Андрусь, завжди називає своїм місце, де народилася. Хай той край не має нашої влади… Але ж цей терен так само не під нашою владою.

— Демагогія.

— Нехай собі. Говорю, як знаю.

— Гаразд. — Андрусь випростався, розправив плечі. — Мусите розуміти, як тут ставляться до колишніх міліціянтів і партійних.

— Партквиток поносив менше року. З комуністів виписали після арешту. Сидів я за те, що застрелив офіцера міліції. До речі — партійця зі стажем.

— Читав у вашому поясненні, — кивнув Андрусь. — Потім ви добровільно погодилися бути диверсантом. Вам мали пояснити, з ким будете тут воювати.

— З німцями, — парирував Максим. — Повстанська армія теж воювала з німцями. Я відразу перейшов на бік…

Андрусь жестом перервав його.

— Так і є, перейшли. Проте — лише через обставини, що склалися. Аби все пішло для вас інакше, Коломійцю, ви напевне воювали б зі своїми, українцями.

— Цього не знає ніхто. Навіть ви. Ми виходимо з того, що маємо, хіба не логічно?

— Ні, — відрізав Андрусь. — Тепер рахуємо кожну людину. Тим більше, якщо є намір довірити такому, як ви, важливу місію.

Тепер уперед подався Коломієць.

— Такому, як я, — чи мені?

— Маємо зважувати кожне подібне рішення.

— Про що мова?

Андрусь випростався, повів плечима, знову поправив окуляри, пройшовся від стіни до стіни.

— Ви знаєте Схід України краще, ніж я чи будь-хто інший із народжених тут. Ви вже маєте непоганий послужний список. Проте біографія — суперечлива. Ви можете виявитися глибоко законспірованим агентом.

— Тю! Та це ж дурня повна!

— Ні, — мовив голомозий сухо. — Всякий, хто побував у кабінеті наодинці з офіцером НКВС, так, як оце ви, вже не викликає цілковитої довіри. Навіть якщо ви весь цей час воюєте з ними. Ось нещодавно намагалися врятувати одного, погрожували зброєю побратимові. Через совіцького офіцера