Читати книгу - "Хранитель забутих речей"

не нагадували її звичний зручний одяг марки Marks & Spencer.[26] Унизу чекав її чоловік. Вони одружені 26 років, і кожного року він старався показати Марґарет, як сильно її любить. Він любив її кулаками і ногами. Його кохання кольору синців. Присмаку крові. Їхня мелодія — хруст зламаних кісток. Звісно, більше ніхто не знав. Ніхто в банку, де він працював помічником менеджера, у його гольф-клубі, де він був скарбничим, і, звісно, ніхто в баптистській церкві, яку він почав відвідувати в перший рік їхнього шлюбу. Вибити дур із жінки — це Господня воля. Мабуть. Але більше ніхто не знав, тільки він, Господь і Марґарет. Його поважність була як охайний випрасуваний костюм, форма, котру він одягав, виходячи з дому. Проте вдома, в цивільному, монстр повертався. У них ніколи не було дітей. Це, либонь, на краще. Бо він міг би любити і їх. Але чому ж вона залишилася? По-перше, з кохання. Колись вона справді кохала його. Потім страх, слабкість, самотність? Усе разом. Тіло й душа знівечені Богом і Ґордоном.

«Де, чорт забирай, мій обід?!» — пролунав голос із вітальні. Вона могла уявити його, червонопикого, зі складками жиру на животі біля ременя його штанів. Він дивиться регбі по телевізору і п'є чай. Чай зробила Марґарет: молоко, дві грудочки цукру. І шість піґулок «трамадолу». Недостатньо, щоб убити його, замало. Але бачить Бог, у неї є досить цих таблеток. Останнього разу, коли вона «спіткнулась» і зламала зап'ясток, добрий лікар швидкої дав їй цілу пляшечку. Не те, щоб вона перемогла спокусу. Ненавмисне вбивство — злочин з обмеженою відповідальністю, тож не страх стримував її. Проте Марґарет хотіла, щоб він знав. Її ліве око напухло і вигравало всіма відтінками кольору вальполічели:[27] Ґордон очікував чогось випити на обід, а вона не допетрала вчасно принести. Доторкнувшись до ока, Марґарет скривилася, але відчувши шелест м'якого шовку на своїй шкірі, вона усміхнулася. Унизу Ґордон почувався не зовсім добре.

Зайшовши у вітальню, вона перший раз за довгі роки подивилася йому просто в очі:

— Я йду від тебе.

Вона почекала, щоб упевнитися, що він зрозумів. Лють у його очах стала тим доказом, якого вона потребувала:

— Ану, йди сюди, тупа сучко!

Ґордон спробував підвестися з крісла, але Марґарет уже вийшла з кімнати. Вона почула, як він гепнувся на підлогу. Жінка схопила валізу в передпокої, зачинила за собою двері й пішла по доріжці не озираючись. Вона не знала, куди подасться, та це й не мало значення, головне — подалі звідси. Колючий листопадовий вітер жалив побите обличчя. Марґарет на хвилинку поставила свою валізу, щоб застебнути верхній ґудзик старого синього пальта. Зношена нитка порвалася, ґудзик сковзнув їй крізь пальці й упав на тротуар. Марґарет підхопила валізу, ґудзик залишила валятися на землі.

— Чорт із ним, — подумала вона, — куплю собі нове пальто. З Днем народження, Марґарет!

Лора прокинулася від грюкоту. Вона заснула на столі, на її щоці залишився відбиток синього ґудзика, на якому вона лежала. Спантеличена зі сну, Лора лише трохи згодом усвідомила, що стукають у вхідні двері. У передпокої вона проминула свої ще не розпаковані валізи. Вона вирішила, що вперше ночуватиме в Падуї сьогодні. Чомусь їй здавалося правильним не перебиратися сюди до похорону. Знову почали стукати. Наполегливо, але не настирно. Ввічливо. Неначе той, хто стукав, вирішив чекати, щоб йому відчинили, стільки, скільки треба.

Лора відчинила двері й побачила молоду дівчину з серйозним симпатичним місячним обличчям[28] і з мигдалюватими очима кольору каштанів. Лора багато разів бачила її на лавці навпроти саду, але так зблизька — ніколи. Дівчина витягнулася на весь свій зріст у п’ять футів і один із чвертю дюйм і промовила:

— Мене звати Саншайн. Я можу стати твоїм новим другом.

Розділ 15

— Коли прийде гість, можу я зробити любеньку чашечку чаю?

Лора усміхнулася:

— Ти знаєш, як?

— Ні.

Минуло два тижні з дня похорону Ентоні, і Саншайн приходила щодня до тієї неділі, коли мати зупинила її.

— Дай бідолашній жінці відпочити, Саншайн. Я впевнена, що їй не хочеться, щоб ти турбувала її увесь час.

Саншайн здивувалася:

— Я нікого не турбую. Я новий друг.

— Гмм… особливого вибору ти їй не залишила, — пробурмотіла мати, чистячи картоплю для недільного обіду.

Мати Саншайн цілими днями доглядала літніх людей, а батько працював на потягах. За дівчиною мав слідкувати її старший брат, але він рідко звертав увагу на щось поза екраном, що займав майже всю стіну його кімнати. Крім того, Саншайн уже дев’ятнадцять. Вони не можуть зачиняти її