Читати книгу - "Хранитель забутих речей"

в будинку, як дитину. Відверто кажучи, матері подобалося, що Саншайн знайшла собі якесь інше заняття, крім цілими днями просиджувати на лавці. Та, з другого боку, вона завжди хвилювалась, як чужі люди відреагують на раптову пристрасну любов її дочки. Саншайн така довірлива й безстрашна, але сміливість і гарна вдача робили її вразливою. Її чесноти часто виявлялись і небезпечними вадами. Мати якось вибралася, щоб побачити ту жінку — її звали Лора, — яка тепер володіла великим будинком по сусідству, і поцікавитися, чи та не проти візитів Саншайн. Вона також хотіла сама перевірити, що Саншайн не заподіє там собі шкоди. Нова знайома Саншайн справляла доволі приємне враження (хіба що поводилася трохи формально) і запевнила, що завжди рада бачити Саншайн. Утім, найбільше матір заспокоїв будинок. Дуже гарний, але є ще дещо — там її охопило почуття, яке складно описати словами. Врешті, розповідаючи про Падую своєму чоловікові Стену, вона сформулювала це таким чином:

— Там почуваєшся в безпеці, — найвагоміший аргумент, який вона могла навести на підтримку візитів їхньої доньки до сусідської вілли.

Для Саншайн заварювання чаю — це подія дня, і зараз вона сиділа за кухонним столом і ввічливо чекала відповіді Лори. Лора зупинилася з чайником у руці й поглянула на серйозне обличчя дівчини.

— Гадаю, я можу тобі показати, як це робити.

Інколи Саншайн здавалася непрошеною гостею, нежданною приблудою в її новому, ще непевному житті. Звичайно, Лора сама ніколи б не визнала цього. Вона навіть сказала матері Саншайн, що завжди рада бачити дівчину. Та інколи Лора воліла побути сама, тому не відповідала, коли Саншайн, стоячи на порозі, ввічливо, але наполегливо дзвонила у двері. Одного разу Лора навіть заховалася за хлівом у саду. Одначе Саншайн несподівано її знайшла, і сяйлива усмішка радості на цьому довірливому обличчі змусила Лору почуватись ідіоткою і безсердечною сучкою.

Сьогодні мав прийти адвокат Ентоні з заповітом і листом. Лора пояснила це Саншайн, але ніколи не була певна, як добре дівчина її розуміла. Поки що Саншайн уважно стежила, як Лора ставить чайник на камінну полицю і дістає свіжу скатертину з шухляди. На містера Квінлана очікували о другій тридцять. Перед цим Саншайн учинила п’ять тренувальних спроб чаювання, включно з миттям посуду, і Лора, як дублер містера Квінлана, була змушена вилити три останні чашки в аспідістру[29] заради свого сечового міхура.

Містер Квінлан приїхав вчасно. Саншайн упізнала в ньому того літнього чоловіка, який виходив з будинку з Лорою в день похорону Ентоні. Він був одягнений у вугільно-сірий костюм у тонку смужку і блідо-рожеву сорочку, золотий ланцюжок годинника зникав у кишені жилета. Містер Квінлан виглядав дуже імпозантно. Не знаючи, як слід вітати таку поважну особу, Саншайн присіла в реверансі й високо піднесла руку.

— Дуже приємно з вами познайомитись, юна леді. Я Роберт Квінлан, а ви хто?

— А я Саншайн, нова подруга Лори. Мене іноді скорочено називають Санні.

Він усміхнувся:

— Яке ім’я вам подобається дужче?

— Саншайн. А вас називають Роббер?

— Боюся, називати мене так небезпечно для здоров’я.

Лора провела їх на веранду, а Саншайн переконалася, що гостю дісталося найзручніше крісло. Вона багатозначно глянула на Лору.

— Тепер я зроблю любеньку чашечку чаю?

— Це було б дуже мило, — відповіла Лора, шкодуючи, що не сходила зайвий раз до туалету перед приїздом містера Квінлана.

Містер Квінлан зачитав основні пункти заповіту Лорі, доки Саншайн поралася на кухні. Заповіт виявився простий і зрозумілий. Ентоні дякував Лорі за роботу і дружбу, але найбільше за її любов до будинку й усіх речей у ньому. Він бажав, щоб Лора успадкувала все, що він має, за умови, що вона житиме в будинку, дбатиме про трояндовий сад і збереже його в нинішньому стані. Він знає, писав Ентоні, що вона любить будинок майже так само, як і він, тому перед смертю йому втішно думати, що Лора й далі дбатиме про будинок і «якнайкраще сприятиме тому, щоб зберегти мир і спокій Падуї».

— Таким чином, моя люба, це все ваше. Будинок, речі в будинку і значна сума в банку, також усі гонорари за твори Ентоні тепер будуть іти вам.

Містер Квінлан подивився на неї поверх своїх рогових окулярів і всміхнувся.

— А ось і чашечка чаю!

Саншайн повільно відчинила двері своїм ліктем і спроквола, немов канатоходець на мотузці, увійшла до кімнати. Суглоби її пальців побіліли від напруги, таця, яку вона несла, виявилася тяжкою, від небувалої концентрації вона висолопила з маленького гарненького ротика кінчик язика. Містер Квінлан підвівся і звільнив її від ноші. Він поставив тацю на край столу.

— Можна я про вас подбаю?

Саншайн похитала головою:

— Про мене дбає мама, вона на роботі.

— Правильно, юна леді. Я мав на увазі, можна мені налити нам чаю?

Саншайн поважно запитала:

— Ви знаєте, як?

Він усміхнувся:

— Можливо, ви мені покажете?

Під пильним оком Саншайн містер Квінлан спожив три по вінця повні