Читати книгу - "Русалонька із 7-В та загублений у часі"

— О, багатьох поетів! Гайне, Байрон, Міцкевич… Я вивчав їх за книгами. В оригіналі. Але оце наймиліше:

Тяжко мені сиротою На сім світі жити; Свої люде — як чужії, Ні з ким говорити; Нема кому розпитати, Чого плачуть очі; Нема кому розказати, Чого серце хоче… Чужі люди не спитають — Та й нащо питати? Нехай плаче сиротина, Нехай літа тратить!..

— Шевченко? Звідки ви знаєте Шевченка?

— Його мені годинами переповідала напам’ять моя нянька Ганна. Переповідала і плакала. Наче передбачала, що наступне століття переповідатиму і плакатиму ним я…

Боже, який він симпатичний і зворушливий, цей Завтрашній! Буде шкода, якщо раптом йому доведеться перебиратись у чиєсь непривабливе, а то й бридке, тіло!

Аби відволікти від сумного, запитала:

— А є поети, яких ви, наприклад, не любили?

— О, є! Один. Той, що часто приїздив до нас у гості! Шампанський, чи Бургундський, чи як його там. Він постійно зупинявся в тій самій кімнаті. В тій, що всередині цієї башти. Хоч у нас майже весь третій поверх — мешкання для гостей. От ходімо, глянете!

33. Голубка й… горобець?

Звичайно, в кімнаті, де полюбляв зупинятись гість Дашківських, було поетично: на всіх стінах, на всі сторони світу — вузькі високі арочні вікна. Але жодна річ про поетові часи не нагадувала.

— Ось хіба цеглинка! — підняв з підлоги відвалений шматок.

На цеглині проступало зображення двох голуб’ят, повернутих дзьобиками одне до одного.

— Це татків фірмовий знак. Він з’явився уже після одруження, тому такі цеглини є тільки на вежах, збудованих уже після весілля. До цього були тільки латинські ініціали «Т. Д.»

Казимир із силою кинув цеглиною об колись паркетну підлогу.

— Не розбилась! Дуже міцна!

— А голуб’ятка — лагідні такі, щасливі! — усміхнулась до викарбуваних пташок.

— Це через них татко й посварився з тим Шампанським, — пояснив хлопець. — Той щось таке бридке звіршував… Епіграму якусь, чи що… Польською, звісно. Спробую згадати й перекласти:

Голубку упіймав Тадеуш. Її у камінь вмурував. Хотів утримати? Та де вже! — Голубку горобець украв!

— …То батько як розлютився, я-а-ак розкричався! Звісно, хіба винні ці нещасні голуби? Якби мама не заступилась, то ніхто б уже не побачив у нашому домі того базікала!

— Мама? Марія так шанувала цього поета?

— Звісно! Вона ж — така тонка, така мистецька натура!

— А цього Бургундського-Шампанського звали часом не Ніколя?

Казимир насупився й підозріливо подивився на Софійку:

— Ви на що натякаєте? Ні. Точно пам’ятаю, що Олександром.

Жаль, бо це було б хоч якоюсь розгадкою! А епіграма дотепна! Хто така голубка — зрозуміло. Що Тадеушу не вдалось її вмурувати в своє родинне життя — ясно. Але хто той спритний горобець?

Леле! Софійці ж сьогодні — до поштарки на горище! Довелося прискорено прощатись.

34. На горищі

Поштарка вже чекала. Поки прямували до колишньої хати її діда-писаря, Софійка часу не гаяла:

— А що то за цеглину з голубками бачили ми колись біля замку?

— То, доцю, така цегла, що куди теперішній! На яєчних білках замішана! Рецепта пан тримав у страшній таємниці. Дідо розказували, що