Читати книгу - "Русалонька із 7-В та загублений у часі"

іноді пан власного персоною перевіряв роботу. Бувало, запалиться, рукава закачає — і сам стає біля печі. Горе тому робітникові, який спартачив! Ледачих виганяв утришия! Працьовитих же щедро нагороджував. Платив щодня, не так, як теперечки: поки діждешся!.. Втім, нині й заводу нема. Уяви: це ж у Леськовичах були і цегельня, і цукроварня, а теперки що? Нема людям де робити, тікають із села. Скоро й пошту закриють: не буде кому тією поштою що слати!..

— Ну, а чого на цеглинах — саме голуби, га, тьотю? — намагалась гнути у бажаний бік Софійка.

— Мабуть, для краси, доцю! Чом голуби — не знаю, але знаю, що будувався замок на совість! — переводила на своє поштарка. — Дідо розказували, що в день не більше двох рядків у висоту клали — щоб міцно. А якось зробили більше, Тадеуш приходить — своєю паличкою раз-раз — і зайві ряди поскидав!

— А може, ті голуби, — Софійка пішла напролом, — означають Марію і Тадеуша? Щасливих голуб’ят?

— Чи щасливі, доцю, того не відаю, дідо нічого не казали. Мабуть же! Він — багатій, вона — красуня, чого ж би не бути щасливими? Усе в них було: і кінний завод на сімсот скакунів, і господарство, і поля, а перед революцією машину купили… Там, у прибудовах, де зараз у військових пропускний пункт, де ото двері такі здорові круглі, в них і гараж був. А тепера, куди не глянь, — руйновисько…

Жіночка знову заторохтіла про негаразди їхнього села. Сумно, звичайно, тим паче, що Софійка досі вважала, що найбільша леськовичівська біда — замковий привид. Але ж зовсім про інше хотіла почути!..

Ледве упросилась, аби полізти на горище самій. Поштарка дуже боялась, що стара стеля завалиться.

— Під двома вона швидше завалиться! — пояснила Софійка.

— Ну, лізь сама! Тільки ж, доцю, постарайся обережно! — просила жінка. — А я піду трохи в дворі попораюся. Тільки буде стеля валитись — кричи!

Вечоріло, і на горищі стояли суцільні сутінки. Вони згустились ще й через, напевно, столітню пилюку, яка здійнялась одразу після того, як на горище вилізла Софійка. До того ж кругом усе зарипіло й зашелестіло: певно, розбігались по сховках численні кажани, сови, миші, комахи та інші мешканці.

Серед протрухлого сіна, поїдених мишвою солом’яників, дірявих кошиків, іржавих баняків та іншого мотлоху вихоплювала очима все, що нагадувало папір. Аж затремтіла, коли натрапила на білі плями аркушиків. Вихоплювала їх із пилу, як вихоплюють коштовності з вогню. Нічого, що сама польська мова, разом із Дашківським усьому дадуть раду!

Коли вже мала злазити, помітила в сіні кутик якоїсь наче книжки. Не пам’ятала, як схопила його, як здмухнула розкішний шар пилюги. Зошит! Вузенький довгий сірий зошит у шкіряній палітурці, з витисненим орнаментом вгорі кожної сторінки!

Не зразу второпала, що записи на них — українською. «Відомості про злочинство, яке може статись у родині Дашківських», — прочитала на першій сторінці. «Розповіді покоївки Секлети», — прочитала далі, й від захвату аж запаморочилось у голові.

«Знову казала мені сьогодні Секлета, — впивалась поглядом у рядок за рядком, — що бачила, як Гонората…»

Ні, це неймовірно!

«А я їй: „Неправда тому, бо ж не хворіє, а кращає з кожним днем!“»

Ох, перевести дух! Вщипнути себе: може, сниться?

«Тримає образу, що колись не дозволив…»

Ой, рятуйте! Оц-ц-це-то знахідка! Ойо-йо-йо-о-о-й! Ряту-у-уйте!.. Гур-гур!.. Трісь!.. Рип, геп!..

Господи, що це? Софійчині ноги зависли на драбині, одна рука впирається у тверду сінешню долівку, а друга… Лишенько, в чому це друга? В якійсь діжечці, куди, видно, стікає з дірявого даху брудна дощова вода!

Захопившись, вона забула, що ляда на горищі відчинена, й провалилась донизу! Он і глина сиплеться, і два щаблі старої драбини зламано! Голова тріскається, коліна болять, на лікті кров: мабуть, об гвіздок розпанахала. Та дрібниці! Бо ж папери!.. Чи папери цілі?!

Помацала за пазухою сарафана: польські записки на місці. Лиш кілька випало долу. А зошит? Він же був щойно… Ага, стирчить із діжки! Миттю витягнула вже трохи намоклий зшиток: удома кожну сторіночку пересушить!

— Що сталось? — вбігла перелякана хазяйка.

— Все гаразд, тьотю! — щиро всміхалась до неї прим’ята, сіра й заляпана проява. З купою брудних паперів і павутинням на голові.

35. Мамина хустинка

Ну, це не Софійка, а нещастя якесь: біла лікарка вдруге надавала їй невідкладну допомогу. А весь «НатАлінОляДашІлонаРит» співчутливо охав і ахав.

Проте вийшло навіть нічого: білі бинти вельми личать до засмаглого тіла. Єдине, що псувало вигляд, — це великий соковитий синяк під оком: здається, бровою «зачинила» двері з сіней у світлицю. Лікарка сказала, що до весілля загоїться (тобто до повернення додому — трохи стухне). Алла Іванівна ж пообіцяла замаскувати вавку своїм фірмовим тональним кремом. А Пав-лик — той узагалі запевнив, що синє личить до Софійчиних блакитних очей, і навіть радив підмалювати друге око. А він, як-не-як, у кольорах тямить!

Та й очі над синяком сяяли! Знайшла, знайшла! Звісно, це тільки