Читати книгу - "Бацила карбоната"

Велика рука Валенто Клаудо ніжно погладжувала волосся дівчини, яка гірко плакала. Крізь плач вона намагалася щось сказати, але не могла.

— Батька… батька… нема! — тільки й чув Клаудо.

Тоді він повернув голову до жінок, які оточували їх.

Жінки заговорили, перебиваючи одна одну:

— Її батька заарештувала поліція…

— Повезли на машині…

— Він повертався додому, а його тут уже чекали…

— І враз схопили. Налетіли і спереду і ззаду. Як вовки!

— А потім зробили трус у кімнаті…

— А домовласник, як дізнався про це, враз викинув дівчину з хати. Мовляв, платити тепер нема кому, та ще й неприємності з поліцією можуть вийти.

Дівчина плакала, ховаючи голову на грудях Клаудо.

— Так, — сказав він нарешті крізь зуби. — Так, виходить, Педро Дорілья заарештований, і ти, Марто, залишилась сама… Ну, заспокойся, дівчинко. Сльозами тут не допоможеш. Треба щось робити. Що саме?

На хвилинку Валенто Клаудо замислився. Рука його машинально все ще погладжувала волосся дівчини. Та потроху заспокоювалась. Вона вже не плакала, лише час від часу її тонкі плечі здригалися.

— Слухай, Марто, — сказав Клаудо. — Насамперед, треба влаштуватись. Не можеш же ти жити тут, на вулиці!

— Куди мені йти? — сумно відповіла дівчина. — Хіба ж ти, дядю Валенто, не знаєш, що в мене немає ніяких родичів?

— Це так. Хм… ну, тоді ось що. Дивись, Марто, ось зі мною прийшов один хлопець. Він, знаєш, непоганий. Та подивися на нього.

Жартівливо він примусив Марту повернути голову до Олеся.

— Цього хлопця зовуть Олесь… трохи дивне ім’я, звісно. Ну, це все одно, що, скажімо, Алексо. Можеш так його і називати, тобі буде зручніше. Ну, от і познайомилися. Слухайте, тітонько, — звернувся він до літньої жінки, що стояла ближче від інших. — Я залишу у вас на день ці речі. Хіба ж можна не допомогти бідолашній дівчині? Залишу речі у вас на добу, а тим часом, щось вигадаємо. Ось вам, тітонько, трохи грошей, щоб хтось переніс до вас ці речі. А ми підемо, бо нам ніколи. Ходім, ходім, Марто, все буде гаразд. Насамперед, зайдемо до їдальні, поснідаємо. Ти ж, напевне, досі нічого не їла?..

В маленькій їдальні було затишно і безлюдно. Валенто Клаудо замовив Марті та Олесеві по котлеті, а собі взяв склянку вина. Незабаром юнак і дівчина з апетитом їли, а добряга Клаудо, сидячи напроти їх, курив коротеньку свою товсту люльку, посміхався і говорив:

— Люблю дивитися, як їсть молодь. От зовсім не хотіли, аж відмовлялися. А поставиш перед ними їжу — дивись, звідки й апетит узявся!

Клаудо пихнув люлькою і заговорив знов:

— З речами ми вже розпорядилися. Ще не вирішено, що робити з самою Мартою. Між іншим, ти мені досі не сказала, що саме казали про батька ті поліцаї, які робили трус у кімнаті. За що його заарештували?

Марта розвела руками:

— Я не зовсім зрозуміла, дядю Валенто. Я хвилювалася тоді… Чула лиш, як вони говорили, що от, нарешті, спіймали того злочинця, що має зв’язок з якимсь Сивим Капітаном. Але я ніколи не чула від батька про таке. Він розповідав мені, правда, про ті події на Авеню дель Прадо, коли вперше з’явився цей автомобіль Сивого Капітана. Але про це розповідали всі чисто, хто був на параді. А більше я нічого не знаю.

Олесь, кинувши їсти, дивився то на Марту, то на Клаудо. Він був здивований: хіба ж заарештований Педро Дорілья мав якесь відношення до Сивого Капітана? Не менш здивований був і сам Валенто Клаудо. Він поклав люльку на стіл, зовсім забувши про недопите вино.

— Марто, чи не переплутала ти чогось? — недовірливо запитав він. — Може вони казали це про когось іншого, не про батька?

Дівчина знизала плечима:

— Адже мені не п’ять років, щоб я не розуміла, про кого говорять, — заперечила вона. — До речі, говорили, звісно, не мені. Вони розмовляли між собою, я ніби підслухала…

Валенто Клаудо помітно вагався. Яке, справді, відношення може мати Педро Дорілья, його старий приятель, робітник одного з заводів, до Сивого Капітана? Якщо це було б правдою, то хіба Валенто Клаудо не знав би цього? Ні, то якась плутанина!

Він рішуче крутнув головою.

— Щось тут не так, друзі мої! Проте, нам тут цього не розв’язати. Збирайтеся, підемо, поговоримо з тим, хто, на мою думку, може справді вирішити, що нам робити далі з Мартою. Безумовно, тут якась плутанина. Педро ніколи не мав ніяких стосунків з нами, якщо не зважати на те, що ми з ним були особисті приятелі… Знаєте, що я вам скажу?..

Клаудо підозріло озирнувся. Пересвідчившись, що поблизу не було нікого, він закінчив, все ж таки знизивши свій густий голос:

— То, напевно, поліція і жандарми вже збилися з ніг, шукаючи декого. От вони і кидаються всюди, сподіваючись щось винюхати. Навряд чи їм пощастить!

Не будемо говорити, чи мав Валенто Клаудо рацію, висловлюючи таку думку. Але в одному він не помилявся. Надзвичайний уповноважений державної поліції по розшуку і ліквідації «Люцифера» Алонсо Моеха не спав уже третю добу. Використовуючи свої широкі повноваження, він поставив на ноги всю агентуру, всю таємну службу, щоб довідатися щось про особу загадкового Сивого Капітана та про місце, де міг переховуватися його «Люцифер».

Адже ось уже кілька днів жоден з агентів не сповіщав про те, що «Люцифера» десь помічено. Таємничий автомобіль мов щез. Було ясно, що «Люцифер» увесь цей час десь переховується. Але де? В усякому разі, не в Фонтіверосі, бо пости, розставлені навколо лісу на кожному шляху, на кожній стежці великого лісу, не помітили за весь час нічого підозрілого.

Так само не надходило