Читати книгу - "Чари країни Оз"

хочу, щоб оте створіння зробилось волоським горіхом — пірзкщглі — сказав він уголос. Але вимовив чарівне слово не зовсім правильно, і Коструббо лишився такий, як і був. Проте Ном зразу дізнався, що чарівне слово — пірзкщгл. — І кинувся до Лиса, вигукуючи:

— Я хочу, щоб ти став Гускою — пірзкщглі Але й Ном вимовив це слово не так, як слід: адже він почув його тільки раз, та й то вимовлене не зовсім правильно. Тому Лис не був обернений, але йому довелося тікати, щоб його не схопив розлючений Ном.

Тоді Коструббо почав вимовляти чарівне слово на всілякі лади, сподіваючись так натрапити на правильний спосіб, і Лис, що сховавсь у кущі, вже трохи побоювався, що йому це вдасться. Проте Чарівник, звиклий до чарів, не розгубився й за хвильку точно пригадав, як саме вимовляв це слово Кікі Ару. Тому він ще раз проказав ту саму фразу, і Коструббо-Ном став звичайнісіньким волоським горіхом.

А Чарівник виліз із кущів і сказав:

— Я хочу вернутись у свою власну подобу — пірзкщгл!

І зразу перекинувся з Лиса на озминського Чарівника, а піднявши з землі ліщиновий та волоський горішки і дбайливо сховавши їх у кишеню, побіг назад на велику галявину.

Дороті-Ягнятко радісно бекнула, побачивши свого давнього друга в його природній подобі. На галявині вже зібрались усі, так і не знайшовши Гуски, гладка Ліснячка, Хлопчик-Жвакун, Кролик і Скляний Кіт обступили Чарівника й почали допитуватися, що сталось.

Перше ніж розповісти про свої пригоди, він обернув їх усіх у їхню природну подобу — крім, звісно, Скляного Кота, — а коли їхня буйна радість трохи вляглася, повідомив, як завдяки випадкові підслухав чаклунову таємницю й спромігся обернути обох Ле-Мав-Орів у таку подобу, щоб вони не могли говорити, а тому не змогли врятуватися самі. І маленький Чарівник показав своїм зчудованим друзям ліщиновий та волоський горішки, аби довести, що каже правду.

— Слухайте! — вигукнула Дороті. — А що сталося з тими Велетнями-Вовками, що були перше мавпами?

— Я й забув про них, — признався Чарівник. — Мабуть, так і стоять у лісі.

САМОТНЯ КАЧКА

ротта й Капітан Біл стояли перед Зачарованою Квіткою, буквально прирісши до землі.

— Ви не голодний, Капітане? — спитала дівчинка, протягло зітхнувши, бо вони простояли так уже багато годин.

— Що ж, — відказав моряк, — я не скажу, що не їв би, якби подали обід, але, мабуть, старі люди не так скоро голодніють, як молоді.

— Щодо цього я не певна, Капітане Біле, — замислено сказала Тротта. — Може, це залежить і від віку, але мені здається, що головне розмір. А що ви вдвічі більший за мене, то, мабуть, і вдвічі голодніший.

— Сподіваюся, що ні, — відказав він, — бо я ще можу трохи потерпіти. А ще сподіваюся, що Скляний Кіт поквапиться, та й Чарівник не забариться прибути до нас.

Тротта знову зітхнула й стала дивитись на Зачаровану Квітку, бо не було чого робити. Саме тоді на ній з’явивсь цілий букет рожевих півоній, але скоро вони зів’яли, і натомість розквітнув оберемок темно-синіх півників. Потім зацвіли жовті хризантеми, і коли вони розгорнули пелюстки й стали вже цілком розпукнутими квітками, то поступились місцем якимсь білим, кулястим у малинових цяточках — таких Тротта ще й не бачила.

— Ох, як мені страшенно набридло весь час бачити квітки, квітки й квітки, — мовила вона нетерпляче.

— Але ж гарні, — зауважив Капітан Біл.

— Я знаю, і якби приходити та дивитись на Зачаровану Квітку тоді, коли захочеться, було б дуже гарно, але як мусиш стояти й витріщатись на неї, хочеш ти цього чи ні, це вже не так приємно. Я, Капітане Біле, хотіла б, щоб на ній хоч часинку росли плоди, а не квітки.

Тільки-но вона це сказала, як білі кулі з малиновими цяточками зів’яли, і замість них з’явилось багато чудових спілих персиків. Тротта скрикнула з подиву й радості, простягла руку, зірвала персик і зразу почала його їсти з превеликим смаком. Капітан Біл трохи розгубився, коли Троттине бажання здійснилося так швидко, і не встиг він зірвати персик, як вони зникли й замість них з’явилися банани.

— Хапайте, Капітане! — вигукнула Тротта і, ще не доївши персика, другою рукою зірвала з куща банан.

Старий моряк ще не отямився. Він справді простяг руку, та було запізно — банани вже зникли, натомість з’явилися цитрини.

— Пхе! — вигукнула Тротта. — Цього їсти не можна.

Почекайте чогось іншого, Капітане.

Далі з’явились кокосові горіхи, але Капітан Біл похитав головою.

— Я не можу їх розбити, — пояснив він, — бо нема нічого, щоб ударити.

— Однаково, зірвіть хоч один, — порадила Тротта, але кокосові горіхи вже щезли, їх замінили якісь темно-лілові, грушовидні, зовсім невідомі їм плоди. І знов Капітан Біл завагався, а Тротта сказала йому.

— Треба було хапати персик і банан, як я. Коли не будете уважний, Капітане, то все проґавите. Нате вам половинку банана.

Поки вона це говорила, Заворожена Рослина вкрилась великими червоними яблуками, що росли на кожній галузці, і Капітан Біл уже не вагався. Він хапнув обома руками й зірвав двоє яблук, а Тротта, поки вони зникли, устигла зірвати тільки одне.

— Дивна річ, — зауважив моряк, жуючи яблуко, — що ці плоди не пропадають, коли зірвані, а коли їх зоставити на кущі — розпливаються в повітрі.

— Та й уся рослина дивна, — відказала дівчинка. — Така може існувати тільки в цій країні, де чари — звичайна річ. О, а це лайми. Не зривайте їх, бо оскома буде страшенна і… О! Вже сливи! — і вона вкинула яблуко в кишеньку фартушка й устигла схопити три сливи — кожна майже з куряче яйце завбільшки — перше ніж вони