Читати книгу - "Месник"

великої любові Сонця і Води. Від їхньої жаркої любові народилася Мати Сира Земля і все живе на світі. Слав знав, що якби не було Сонця, Вода у вічному мороці залила б усе, і не було б тоді ні людей, ні звірів, ні дерев. Якби не було Води, Сонце немилосердно спалило б усе і навіть саму Землю. Сонце – небесний Вогонь і Вода, що дарує життя, не можуть одне без одного. Уся природа і все в природі знають день, коли зливаються в палкому поцілунку Сонце і Вода. А вночі Мати Сира Земля, яка народила людину, яка ласкаво і дбайливо оберігає своїх синів і донечок, розкриває всі квіти і трави, усі корені, від чого Вода стає живою, цілющою. І ранком, омите в утробі землі живою Водою, викочується на небо яре Сонце.

Таємниця чекала Слава на березі річки, таємниця кликала його. Скільки оповідок про довгокосих веселих русалок, про зеленооких повновидих мавок, про лупатих злих болотниць, про сильних суворих поляниць, про ніжних співучих бродниць чув він ще в дитинстві. Вони снилися йому.

Як і всякий юнак, мріяв Слав у шлюбну ніч Води і Вогню сховатися на вербі або в густих прибережних кущах і побачити чарівні танці цих істот…

Довгих десять років не міг Слав без сторонньої допомоги з місця зрушити. Сиднем сидів. Аркан хаза зірвав із високого частоколу маленького воїна і вдарив об землю. Вирішили степові Вовки, що розбився хлопець, забрали в полон живих, а подвір’я підпалили. Але живучим виявився правнук Чигиря, як і сам Чигир. Правду говорили про старого, що в ньому лише шкіра та кістки, ворожі стріли шкіру проткнули, а по кістках посковзнулись. Причаївся Чигир. Не встигла пилюка осісти з-під копит низькорослих коней хазів, як підхопив прадід тільце внука і, спираючись на меч, хитаючись, шкутильгаючи, випльовуючи кров, виніс із вогню. Старий позбувся стріл, омив рани водою з джерела, знайшов потрібні трави і глиною приліпив їх до ран. Слав важко дихав і тихенько стогнав. Піднятися він не міг і з подивом і страхом дивився на свої ноги, торкав їх руками і… не відчував.

Чигир ослаб настільки, що зміг лише підповзти до хлопчика, щоб зігрівати своїм тілом.

Ніч пролежали старий та малий у високій траві. Ранком знайшла їх чаклунка, яка часто блукала навколо подвір’я на березі річки, збирала трави, бубоніла щось під ніс і ніколи не піднімала голову, тому ніхто не бачив її обличчя. А обличчя у чаклунки було зморщене, коричневе і м’яке, як печена груша, а очі маленькі, чорні, бездонні, добрі. Слав відкрив свої оченята і побачив обличчя старої. А у всі боки над її головою летіли сонячні промені. Так йому мило стало, і хлопчик зрозумів тоді – все буде добре…

Мати Слава померла, ледь почувши голос новонародженого чада, батько загинув у сутичці з хазами, коли малюк робив перші кроки. Багато було у хлопчика родичів, не кривдили його, всяк пестив і пригрівав, але найрідніших, найближчих людей він не пам’ятав. Може, тому відчував людей на відстані. Людина йде, дивиться, говорить, а Слав точно знає, яка вона: добра і відкрита чи зла та підступна.

У житлі чаклунки – затишній печері в коренях великого дуба на узліссі – було багато незвичайних речей. Скрізь, де тільки можна, сушилися різні трави, корені, тому дихалося легко і приємно. Не заважаючи людям, не боячись їх, у печері жили пташки. Незважаючи на літаючу живність, було чисто і тихо. Взимку, у холоди, в чаклунки було тепло, а влітку, у найспекотніші дні, стояла прохолода.

Чигир і його правнук не могли згадати, як опинилися вони в цій печері на межі лісу і степу. Перші дні пройшли, як у тумані. Стара поїла їх відваром з трав, промивала воїну рани.

Славу вона приготувала люльку з гілок верби і щодня застеляла це ложе свіжими травами. Хлопчик не відчував ніг, він з жахом інколи думав, що так і не зможе ходити. Маленьке білченя, яке піднімалося у шалену височінь, маленьке бобреня, яке перепливало річки й озера в найдужчий вітер, маленьке рисеня, яке перестрибувало широкі яруги, – тепер лежало прикуте до своєї дерев’яної люльки. Лише очі старої чаклунки, які іноді зустрічалися з очима Слава, обіцяли: все буде добре, терпи і чекай…

Слав не плакав, він став похмурим і мовчазним. Днями не вимовляв ані звука, лише посвистував, передражнюючи пташок, і з тугою поглядав у вузьку щілину на божий день. Чигир поправився, добував їжу, бо раціон чаклунки був убогим. Він теж мало розмовляв з правнуком, гостро переживаючи те, що сталося.

Якось чаклунка привела двох воїнів з роду Чигиря. Вони довго говорили зі старим, сидячи на поваленому дереві, потім світловолосий Тур зайшов до Слава.

– Чигир піде з нами, його мудрість, його розум потрібні племені. Ти залишишся в старої, вона тебе вилікує, станеш воїном!

Одноплемінники збиралися недовго. Прощання було небагатослівним. Чигир пообіцяв навідуватися. Хлопчик залишився в чаклунки…

Дрова почали весело потріскувати. Модест не заважав Лані читати, не сказавши ні слова, уклався поруч і за хвилину засопів. Засинав він миттєво, як дитина. Лана перегорнула сторінку.

З яким задоволенням Слав потягувався, стрибав, крутився дзиґою. Він відчував своє тіло, він управляв ним, він міг наздогнати будь-якого звіра в лісі, міг сховатися так, що ніхто його не примітить на дереві, у траві, у воді, міг втекти, міг поборотися. Він навчився багато чого. Був мовчазний і зібраний. Усамітнене лісове життя виробило в ньому спокійний ритм, упевненість, мудрість, не властиву юному вікові.

Прямуючи до річки, щоб побачити свято Води і Сонця, Слав милувався незвичайними в сутінках візерунками гілок. Чаклунка сказала, що прийшов його час побачити і пізнати. Юнак знав, що треба йти до закруту, туди, де ріка розділялася на велику і малу. Ще він знав, що його можуть не прийняти юнаки і дівчата, бо не знали його, не бачили раніше, і був він для них чужинцем. Але побачити Слава було так само важко, як і почути його кроки.

Сміх дівчат і голоси юнаків відбивалися від водної поверхні і розліталися далеко у вечірньому повітрі. Вони