Читати книгу - "Месник"

не ховалися, не таїлися, споконвічне свято любові збуджувало юну кров, збирало їх разом.

Слав ішов поруч із стежиною, якою до ріки приходили дівчата. Вона була встелена квітами. Кожен хлопець крадькома приходив до дівочої стежини і кидав на неї букет квітів, з тих квітів дівчата вибирали найкращі і вплітали у вінки У хлопців були свої стежки. Слав не вийшов на відкритий берег, спритно заліз на високе дерево й влаштувався між густих гілок. На березі горіли невеликі багаття. Дівчата сиділи і стояли біля вогню, доплітали вінки, тихенько співали Ріка велично несла свої води в темне лоно ночі, іноді зблискуючи срібними рибинами. Голосний лемент і сміх розбудили і ріку, і ніч. Юнаки в білих сорочках з різних боків висипали на берег. Багато хто тягнув цілі деревця, відразу ж почали споруджувати вогнище.

Вогонь висвітив усе, що відбувалося на березі. Юнаки оточили, закрутили дівчат, деякі вихоплювали подруг й, узявшись за руки, відступали в тінь… Раптом кучерявий хлопець і білява дівчина злетіли білими птицями над багаттям, перелетіли, але не втрималися на ногах і покотилися до ріки.

За сміливцями почали стрибати інші пари. Але не через великий вогонь, а ближче до краю багаття. Юнаки і дівчата бігли до ріки. Слав бачив – у відблисках вогню, у світлі місяця – вони скидали одяг і нагі, тримаючись за руки, заходили в темну воду.

Потріскування дерева в багатті, дівочий сміх, веселі крики юнаків, плескіт води… Високий місяць й оголені тіла…

Слав білкою злетів з дерева і по стежці утік до лісу. Його били дрижаки. Тільки близький дівочий сміх повернув до дійсності. Миттєво причаївся в чагарнику. Дві дівчини пройшли стежиною, збираючи квіти для вінків. «Може, русалки?» – майнула думка. Зійшов зі стежки і легкою тінню почав пробиратися між деревами. Побачене стояло перед очима, кликало назад, але Слав уперто йшов далі в ліс. «Я незнайомець, хто мене прийме…»

Зненацька вийшов до води – перед ним було маленьке лісове озерце. Прямо до води з усіх боків підступав темний ліс. Місяць, пробиваючись крізь гілки, купався в чистій воді.

Юнак зняв одяг і нечутно зайшов у теплу воду. Озерце було глибоким і прогрілося тільки зверху. Пірнув і відчув, як гаряче тіло огорнула прохолода. Ліг на воду і, утримуючи себе на поверхні порухом сильних рук, уп’явся очима в жовтий місяць. Серце билося спокійніше, гострий слух, сторожкість і увага повернулися до юнака, він раптом зрозумів, що поруч хтось є. Але ця істота не викликала почуття небезпеки, від неї ішов приємний запах…

– Не дивись…

Низький жіночий голос прошелестів, як трава при диханні легкого вітерця, тихо хлюпнула вода. Слав не витримав і озирнувся. У світлі місяця над водою виднілася дівоча голова, а крізь воду – вузька смужка тіла, по воді розсипалося чорне волосся. «Русалка!»

– Я не русалка, а тебе я знаю, ти живеш у старої чаклунки.

– Ти хто?

– …

– Чому ти тут, а не на березі ріки?

– Мене не приймуть…

– Чого це?

– Я не з вашого племені.

– Ти з племені хазів?

– Так, я з племені степових Вовків.

– Степові Вовки – наші вороги. Ти не боїшся?

– Я люблю цей ліс і це озеро, про нього не знає ніхто… Окрім тебе.

– Я раніше ніколи тут не був.

– Тепер мені доведеться шукати інше озеро.

– Я нікому не розповім про нього.

– Знаю, але тепер воно не тільки моє, але й твоє, ти в мене його забереш.

– Ні, воно залишиться твоїм, я не буду приходити сюди.

Вони помовчали. Слав розглядав вузьке обличчя дівчини, вона усміхалася, дивилася відкрито і привітно. Коли він намагався підпливти ближче, дівчина відпливала на таку ж відстань.

Юнак давно б уже вийшов з води, але соромився і не знав, що робити.

– Відвернися, – фиркнув Слав.

– Навіщо?

– Я вийду на берег.

– Сьогодні ніч кохання Води і Вогню, дівчата і юнаки твого племені не соромляться, вони разом купаються у водах ріки.

– Тоді виходь ти.

– Давай разом.

Вони попливли кожен до свого берега і повільно, все ж соромлячись одне одного, вийшли з води. Слав краєм ока бачив тоненький стан дівчини, її довгі коси, вона не вдягалася, тільки сховалася в тіні дерев.

– Я не вмію так розмовляти, коли тебе не видно.

– Пливи до мене, – прошелестіла дівчина.

Слав пірнув у холодну глибину і зринув біля іншого берега, вийшов із води. Так само, як шелестів її голос, прошелестів тихий сміх. Прошмигнув за дерево – він же без одягу! Хотів було стрибнути в озерце.

Вона з’явилася нечутно, присіла поруч, чорне волосся ховало обличчя, груди, струменіло по колінах. Підняла голову, відкинула волосся.

– Ти сильний…

Подивилася прямо в очі, підняла руку, торкнулася щоки. Слав узяв її вузьку прохолодну долоню. На зап’ясті зблиснув браслет. Розглянув. Рукою вмілого майстра маленькі листочки з’єднані в ажурне тонке мереживо.

– Це оберіг, знак нашого роду. Я – донька вождя… Тебе знаю давно, ще коли ти не міг ходити. Ми часто бачимося зі старою чаклункою, збираємо трави, вона мене вчить…

– Ти… гарна…

Несміло торкнувся рукою волосся, провів по плечу, обхопив пальцями тонку руку.

– Боляче!

Відсахнувся… Він зробив їй боляче!.. Погладив по голові.

– Пробач…

Дівчина різко підвелася. У Слава перехопило дух. Вона стояла перед ним оголена, сховавши лице в густих косах. Підвівся теж, обійняв, відчув її всю в себе на грудях. Тендітна… Маленька…

– Це ти… гарний… Я давно знаю. Ти мені подобаєшся, але в тебе є своє плем’я, багато гарних дівчат. Ти ніколи не будеш зі мною…

– Буду!

Слав