Читати книгу - "Вийди і візьми"

і так само, як пропливли, розтанули.

— Зволікати не варто, — мовив начальник зміни і, перекинувши тему, запитав. — Кажуть, вода зникла?

— Гаряча, — потвердив Жак. — Щось ремонтують.

— Надовго?

— На місяць.

— Брешуть. Попам’ятаєте мої слова.

Жак знизав плечима.

— Я ось що, — мовив начальник зміни, назвавши знайомі Жакові вулиці. — Там склади розформовують, начебто під будівництво нового масиву.

Жак кивнув.

— …Хоча моя думка, — продовжив, — кашу заварили, щоб ласий шмат загребти: Ви тільки уявіть, скільки гектарів і майже в центрі.

— Загребти?

Начальник зміни окинув Жака недовірливим поглядом:

— Приватизація воно називається: хто що поцупить, того й буде.

— Ага, — Жак кивнув, проковтнувши подив.

— Дарма, — відмахнув тему начальник зміни. — Там шифер лежить, який усе одно на смітник викинуть.

«Мені б цегли ще», — промайнуло.

— Куйте залізо, доки гаряче, а там доленька ще щось підкине.

Складений стосами шифер узявся мохом і лише в місцях, де його колись скріплювали, зяяли діри. У суспільстві, де економічні відносини будувалися на негласній угоді, згідно з якою кожний тягнув, що міг, Жак із Матильдою належали до відносно вузького прошарку аутсайдерів, який обходився винятково своїм заробітком, з якого обоє ще й умудрялися щось відкладати.

— Не зловлять, — ні гич не второпавши, Жак вірив у сказане начальником зміни. — Це вже кінець.

— Кінець?

— Усьому кінець.

Матильда вжахнулася.

— Шифер ось-ось викинуть.

— Ти впевнений?

Жак не був упевненим:

— Начальник зміни сказав.

— Сказав… Звідки він знає?

— Він усе знає.

— Знає, — переживала Матильда, — тільки як щось, відповідати нам, не йому.

Щоразу, використовуючи причіпний багажник, Жак з удячністю згадував Омеляна Лопату. Ось і зараз: їхній автомобіль нагадував здатну пересуватися хатину, в якій даху більше, ніж житла.

— Невже його поскладали тільки для того, щоб викинути? — дивувалася Матильда, заціпенівши на передньому сідаку автомобіля, що котився, повільно завертаючи з однієї вулиці на іншу.

— Як не ми, все одно хтось узяв би.

10

Такої картоплини, як оце зараз, Матильді, скільки живе, ще не траплялося. Вряди-годи з чорно-білих світлин, опублікованих великим форматом, що заповнював порожнечу місцевих газет, усміхалися грибники та рибалки з незвичайними трофеями, мов діти з цяцьками.

«Мадам шукають насіння рідкісних квітів?» Матильда ніколи не помічала цієї крамниці, що аж просилася, аби на неї звернули увагу. Яскраво-червоні пелюстки неонової квітки, що цвіла над її входом, здавалося, шепотіли: «Заходь, завітай, не вагайся». «Флорист хрестоцвітного розряду, — відрекомендувався, запрошуючи Матильду досередини, продавець. — Особливі замовлення». «Я шукаю насіння пелюстрої хризантеми», — Матильда й згодом не була до кінця певна, проказала те дивне речення вголос чи тільки помислила.

«Ви власник крамниці?» — Матильда зашарілася. «Що ви! — заметушився продавець. — Я лише продавець». «А власник?» — діловим тоном, наче фіговим листочком, Матильда хотіла затулити сум’ятливу наготу свого запелюстреного бажання, проте коли з її губ спурхнуло оте «Я шукаю агрокартоплю…», вона збагнула, що промовляє не вона, а хтось невидимий і невідомий послуговується її довірливою вдачею. «Це не моє „агро“!» — хотіла було запротестувати, одначе голос слухався не її, а слів, що мовби заповзялися її бештати і чихвостити, дражнити та осоромлювати: «Атож, картоплю!». «Картоплю, атож», — повторював, пританцьовуючи, продавець.

Нарешті продавець сказав: «Ми торгуємо насінням рідкісних квітів, тієї ж таки, як Ви її назвали, пелюстрої хризантеми». «Не я її так назвала!» — хотіла і не могла обуритися Матильда, тоді як продавець, висунувши шухлядку, вже показував і ховав назад пакуночок. «Для Вас, мадам… Якщо Ви та, яка шукає картоплю…» «Так», — мовила Матильда з пристраснішою наснагою, ніж тоді, коли багато років перед тим виходила заміж. «Якусь певну, як Ви її назвали?» — допитувався продавець, і Матильда відповідала: «Велику, з якої родила б велика. Велика й рясна». — «Велика й рясна, — пожвавився співрозмовник. — Велика й рясна виростає у снах, у яких восени настає весна». «Наша дуже мала», — скаржилася. «Ні, це не жарт, — правив своєї візаві, — а цитата. З вірша». Матильда не знала такого вірша. «Не дивно. Цей вірш не такий відомий, як інші. І все ж. Ви хотіли, якщо я не помиляюся, картоплину?» — «Відро, — пояснювала, — для городу». — «Знаю, за містом», — кивнув. Матильда розгубилася. «Більшість городів за містом», — поквапився розвіяти її сумніви продавець: «Боюся, цілого відра ми з Вами не нашкребемо, та й я був би не я, якби навантажив таку делікатну жіночку, як Ви. Але щось я Вам запропонувати зможу».

Вздовж стін, від підлоги до стелі, здіймалися, наче в аптеці, шафи з шухлядами, на яких рябіли латинські написи. «Хвильку-секундочку, — примовляв продавець, легкограйно висуваючи і засуваючи шухлядки, виймаючи і кладучи на місце корінці, колбочки і пакуночки. — Ага! Ось і вона». Картоплину від звичайної відрізняв хіба бузковий відтінок. «Не кваптеся розчаровуватися, — вловивши її сумнів, запевнив, розшаркуючись перед Матильдою в білій аптекарській хламиді, защіпненій темно-червоною трояндовою кокардою. — Розчаруватися завжди встигнете».

«Стривайте, — загорнувши в папір, продавець перепинив Матильду. — Це ще не все». Він простягнув флакон — такий, в якому зберігаються розчини. «Це дуже важливо. Без цього нічого не вийде». Матильда прийняла флакон з удячністю. «Флакон — закон, закон — у флакон, — приспівував, випроваджуючи її за поріг, й усе це видалося Матильді химерним і чудернацьким, — а картопля — то тільки літера. Літера, мітера, квітера…» Щойно дорогою Матильда згадала, що забула розрахуватися.

«Цього разу ми не садитимемо картоплі». Жак пробував заперечити, покликався на торішній, дещо щедріший врожай, одначе Матильда не поступалась: «Це було торік. Торік ми садили звичайну». «А чим твоя не звичайна? Нехай вродить