Читати книгу - "Вийди і візьми"

більша, але й це не факт», — просторікував Жак, спостерігаючи, як, відкривши флакон, Матильда прискає місце, в яке щойно опустили бульбину.

Небавом із землі вигулькнув пагінець, що через місяць був уже стовбуром, а в червні — усіяним цвітом деревом. Матильда переможно, а Жак спантеличено споглядали величезні бузкові пелюстки. Жак був упевнений, що дерево вигналось просто так, адже перед тим тут уже росли дерева, чому пень був найкращим підтвердженням, а ще рештки коріння. Проте коли через якийсь час дерево заплодоносило, Жак і собі проникся вірою в диво.

Перший плід їхнього картопляного дерева гепнув того самого дня, коли на алеї, що вела до міського парку, почали тріскати кожушки каштанів. Жакові знадобилося обох рук, щоб підняти і подати його Матильді — отак якийсь час вони тримали удвох, мов на розраду старості, що була вже не за горами.

Занедбавши все інше, Жак із Матильдою плекали дерево, воно ж дарувало їм дивовижні свідчення вдячності. Час до часу Жак схиляв Матильду продати надлишок урожаю, тим паче, що його не в змозі були спожити (картоплини вистачало на тиждень), однак щоразу наштовхувався на глухий мур.

Якось, коли знову настав час збирання і городники скоцюрбилися над грядками, Жак із Матильдою підвели погляд, проте із завжди таких щедрих гілок звисали де-не-де, наче на поглум, поморщені ґараґулі. «Це все ти!» — зойкнула. Від здогаду, що пронизав її, Матильді захотілось здійнятися птахою в небо, від квиління якої зашелестіло би листя дерев у переліску.

«Ще смієш!» — докоряла. «Немає вічних дерев, — Жак захищався. — Колись і це мало всохнути». «Якби не ти, воно й далі плодоносило б». — «То все літо. Ти ж бачила, яке спекотне». — «Але ж ми поливали!» — «Водою». — «Водою!» — обурювалася Матильда. «Бо твій флакончик закінчився». — «Неправда, ти прекрасно знаєш, що я принесла новий!» — «Тоді від чогось іншого». — «Заради нічого не вартих папірців!» — «Я не продавав! — кричав Жак. — Чуєш, не продавав?!» — «Тепер воно всохне…» — не йшла, а летіла, наче справді перекинулася птахою, проте не було крамниці із квіткою, що спалахує неоновим цвітом, а двірник, метучи тротуар, тільки байдуже знизав плечима.

— Іноді дивовижні сни привереджуються, — промовила Матильда, беручи зі столу порцеляновий заварник, зелені боки якого прикрашали пелюстки квітів із чорними крапками осердь, а з горлечка звисало укрите брунатним накипом металеве ситко.

— Угу, — Жак жував бутерброд.

— Ще заварки?

Додавши заварки у Жакове надщерблене горнятко, Матильда відставила заварник на підвіконня. Чаю Матильда так і не полюбила, а цикорієві та житні напої не могли замінити їй аромату справжньої кави. Вишикувані на полицях продуктових магазинів пакунки з написом «КОФЕ» містили сурогати, в яких кавовими були лише назва і колір. Любов до кави Матильда завдячувала літературі. У ті осяйні моменти, коли у вітринах поряд зі звичними крупами з’являлись у прозорих торбинах зеленуваті кавові зерна, Матильда купувала кілограм, два, іноді й три.

У країні буків і грабів Матильда стояла за газовою плитою, досмажуючи напівсирі боби, що їх потім розтирав схожий на барильце млинок, — призначеному для подрібнювання перцю, йому було байдуже, що молоти. Матильда крутила корбочку, і він слухняно виконував рух за рухом.

Кава допомагала ступити на ту сходинку, з якої можна було починати день. За кавою розвиднювалися молозивні ранки, і навіть коли плівка з молодим власником кавової плантації суттєво потьмянішала, кава продовжувала парувати над емальованим кухлем, поширюючи заворожливий аромат. І це не те що не було перебільшенням, а навпаки, лише приблизним описом відчуттів, які розбуркував дивовижний напій у Матильді, доки одного дня дільнича терапевт, вимірявши тиск, порекомендувала якнайшвидше із цим покінчити — їй, чиї стосунки з кавою налічували не один рік і навіть не десять! Матильда започувалася раптом самотньою. Дрібна банкнота, застромлена в паніці у медхалат, пом’якшивши вердикт, цілком скасувати його не змогла.

Замість поліетиленових торбин із блідими кавовими зернами у вітринах продуктових крамниць та мінімаркетів заряхтіла кава польського, італійського і німецького фасування, замість індійської, яку привозив колись із відрядження Жак і запаси якої давно вже вичерпалися, з розмаїтими, незвичайними і привабливими візерунками, розчинна, у зернах, мелена — переставши раптом бути дефіцитом, вона стала водночас недосяжно дорогою, тож Матильда розглядала це розмаїття, крутилася неподалік від перших приватних кав’яреньок, покрадьки вдихала аромат, що виповзав назовні, вряди-годи дозволяла собі, приховуючи від Жака, однісіньку філіжанку. Ось, нарешті, й вона дожила до омріяного часу, коли було все.

Іноді вона «забувала» запарити чай, і Жак, байдужий до таїнства кавування, неохоче сьорбав гіркуватий напій, підступний вплив якого йому не подобався: перехлестуючи його власний, даний природою безтурботний настрій, він так само хутко залишав по собі порожнечу, в якій чутно було, як скрегочуть на зубах, мов навіяний вітром пісок, нерозчинені фуси.

— Уяви собі дерево, таке крислате, як дуб, тільки замість жолудів на ньому росте картопля, величезна картопля!

— Картопля… на дереві…

— На дереві!

— І ми збирали її…

— Атож!

— Цікаво, чи можливе таке насправді?

— Звідки ж тоді беруться сни?

— Наснитися може будь-що, — не сумнівався Жак, більшість сновидінь якого стиралася одночасно із прокиданням, одначе сьогодні він теж мав що розповісти.

— Але ж хлібне дерево існує!

— Можна подумати, що на ньому ростуть батони.

— А що ж?

Жак не знав, тож залишив запитання без відповіді.

— Знаєш, — мовив, кусаючи бутерброд, — мені також снилося.

— Дерево?

— Ні, що я загубив інструкцію.

Матильда мало не образилася: тут картопля завбільшки з гарбуз, а Жак зі своєю інструкцією! Картина постала перед її очима в усій виразності, з якою вона пережила її вві сні.

— Інструкцію з вирощування картоплі…

Жак розповів, як, вернувшись із наради в директора, керівник відділу запитав, хто з них городники. Жак