Читати книгу - "Пацики, Анатолій Дністровий"

матір по телефону, коли я біля десятої тільки переступив поріг своєї квартири, а вона мене так і не дочекалася й поїхала на роботу.

«У мене любов».

«Я тобі за ту любов таке випишу, що ти забудеш, як тебе звати!»

«Ма…»

«Що, «ма»»? Скільки мені можна їсти нерви? На носі екзамен, а ти цілими ночами вештаєшся… Толя, я не чекала від тебе такого… Коли почалися колеги, гулянки, ти наче з ланцюга зірвався».

«Ма… Все нормально. Я справді закохався…»

«Толя, тобі тільки сімнадцять… Зараз знаєш, що твориться… Закохався… обережно!»

«Ти про що?»

«А про то! По телефону не скажу, бо люди поруч… але вдома поясню», — від цих слів мені стає смішно, бо вона знову почне лякати, що можна підхопити гонорею або сифіліс. Подумаєш, біда яка! Юра Пиж місяць тому тріпак мав, — вилікувався.

«Ма… всьо буде нормально… ти ж знаєш, я ж не бовдур…»

«Добре, я не маю часу з тобою сваритися. У холодильнику знайдеш усе необхідне, щоб розігрів суп, поїж котлет, підсмаж яєчню чи звари гречку, не маленький».

«Ма…»

«Як її хоч звати?»

«А?» — дивуюся цьому запитанню.

«Кажу — як її звати?»

«Ляня».

Пауза.

«Ой, синок, синок… Будь чемним».

«Па», — кладу слухавку.

Їду в бурсу, встигаю на третю пару — основи технічного виробництва. Рині нема, запитую в пацанів, чи був на попередніх парах, був, але кудись звалив. На мене трохи дивно, ніби перелякано, дивиться жирний кабан Чихаренко. Чьо пасьош? — траву паси, хто пасе — той сосе.

Мабуть, підар, замислив недобре, якщо так дивиться. На пару запізнюється вбитий Коновал, йо, таким його я ще не бачив, він ніби на двадцять сантиметрів став меншим, підігнуті в колінах ноги, не може сказати слова. За ним заходить переляканий Сава. Викладачка навіть не розпитує, чого вони спізнилися. Показує на місце, і Коновал насилу до нього доходить. Сава падає поруч. До кінця пари Коновал сидить, як пам'ятник, тільки час від часу повільно розплющує сиві, туманні очі й обводить ними все навколо. Після пари Сава зізнається: в мене на хаті мутили. Хто? Він відповідає: Коновал, Юра Пиж і ще два штемпа зі Східного. Пиж мазався? — дивлюся на нього, коли виходимо на тролейбусну зупинку. Да, каже Сава. Пауза. От придурок, гніваюся на Юру, а всім розказує — зав'язав, бухаю, мудак рідкісний; Сава, звертаюся до нього, якщо будуть у тебе на хаті варити й далі, то рано чи пізно попробуєш, ця біда тобі нада? тобі треба на ноги ставати, доганяєш? не будь дураком! пам'ятаєш, був такий Міхал Камаз, його вже нема, здох, як собака.

До нас підходить Чихаренко, нам їхати в одному напрямку. Ми сідаємо в тролейбус, Чихаренко як ніколи балакучий, чеше всіляку білі–берду, несподівано запитує, що сьогодні роблю. Дивуюся, бо його розгублений погляд, який не насмілюється зустрітися з моїм, все більше переконує мене в тому, що з ним не все нормально; жирний кабан, ти якусь мулю задумав — думаю про себе. У тролейбусі морить на сон, після двох останніх днів почуваюся втомленим. Вдома похапцем їм. Мене підкорює сон, і я падаю на диван. Я бачу Ляню, вона сміється. Чому вона гола? Чому вона бігає під дощем? Так же можна застудитися… Я гукаю їй про це, але Ляня не чує. Розривається телефон, важко прокидаюся, вирішую не підходити й знову засинаю. З роботи приходить мати, своїм шумом будить мене, розпитує про навчання. Тільки не це, кліпаю сонними очима. Врешті залишає мене у спокої. Лежу й чую, як на кухні вона відкручує кран, здається, миє посуд, а невдовзі кличе їсти. Сподіваюся, сьогодні ти вже будеш вдома, запитує, коли ми сидимо за кухонним столиком і їмо макарони з сардельками, а? чи ще не нагулявся? Да, сонно відповідаю, мені трохи болить голова, мабуть, через те, що спав під час заходу сонця. Вона знову каже, що я вже не маленький… і живеш у такому складному й жорстокому світі, що якщо, не доведи Господи, станеться якась страшна біда, то тобі, синок, ніхто не зможе допомогти, чуєш мене? ніхто не допоможе! ти маєш це розуміти… ти думаєш, якщо я говорю, що тобі треба вчитися і тільки вчитися… я це просто так говорю? тобі треба вибиватися в люди, бо інакше буде біда… я нічого не можу тобі дати, ти дивишся на своїх друзів, звичайно, в них багаті батьки, вони їх повлаштовують в університети, куплять їм квартири, машини; пауза; Толя, я тебе прошу, візьмися за розум, я так хочу, щоб ти став нормальною, порядною людиною, щоб вивчився на лікаря або інженера. Брр, кривлюся від однієї думки, що колись буду придурком у білому халаті зі штанген–циркулем чи шприцом у руці. Чого мармизу кривиш? я поганого тобі бажаю? берися за розум! Ти про це вже зранку говорила… І ще раз кажу! — перебиває мене. Від цього ще більше тріщить голова, ма, балда розколюється, можна ці лекції іншим разом? Масти собі голову, ображається вона й виходить із кухні. Дурак. Повертаюся в свою кімнату. Переглядаю конспекти. Через місяць екзамен із матеріалів і технологічного машинобудування. Але від одного вигляду математичних формул, усіляких графіків і технічних рисунків відчуваю нестерпні страждання. Як мене харить, це ж неможливо вивчити, але ж є дебіли, які це знають… Біля дев'ятої вечора дзвінок у двері — Чихаренко. Не вірю своїм очам: цьому жирному кабану до мене ніколи не було діла, ми навіть трохи вороже ставилися один до одного. Чихаренко, крім того, на мій масив (у сусідній будинок) переїхав недавно, а раніше він жив у Старому парку, з яким ми воюємо і майже щомісяця б'ємо комусь із тих пациків морди, деколи трапляється й навпаки: навесні біля центрального стадіону впіймали Пижа й таких йому відвішали, що він три дні ледве повзав. Чихаренко каже, що мене біля столика під вербою чекає Артур. Артур? Чьо