Читати книгу - "День Незалежності, Петро Масляк"

думаю, що він здатен на все погане, що є в цьому світі.

- Юрко програв у карти якимось людям 500 тисяч доларів.

- Боже ж ти мій! Де ми їх дістанемо? Що ж тепер нам робити?

- Сьогодні я з ними зустрічаюся. Подивимось, що можна зробити.

- А як нічого не вийде?

- Щось мені підказує, що їм не 500 тисяч доларів потрібні, а я сам.

- Вони захочуть, щоб ви вбили для них людину?

- А ти звідки знаєш?

- Я стільки думала про вас, стільки молилася за вас. Думала, що мене Бог за вас покарає, а він на Юркові окошився. А мені ось щастя послав з Орестом. Це таке диво. Я його чекала. Слово честі. Кожен день з того часу, як мені виповнилося 16 років. Кожну годину. А тепер так страшно. Раптом з ним щось трапиться? Сам він ніколи від мене не піде, і сам це розуміє. Таких чоловіків, як він, на світі дуже мало.

- Як ти можеш про таке знати у свої 18 років?

- Знаю. Ні, відчуваю. І про вас, і про Ореста, і про маму, і про Юрка. Це таке дивне відчуття. Ніби ми з вами, тату, рідні душі. З мамою. І з Орестом. З Юрком такого відчуття немає. Я думаю, ні, відчуваю, що через мене Орест від чогось великого відмовився. Може, пожертвував якоюсь метою в житті чи мрією. А тепер вона у нього знову є. Та до того ж ще і я є. Це так здорово!

- Ну, добре, іди готуйся до занять, а я поїду погомоню з тими людьми.

- Це дуже небезпечно?

- Для кого: для мене чи для них?

- Тату! Можна я про сьогоднішню нашу розмову розповім Орестові?

- Раз ви такі споріднені душі, то розповідай. Він же все одно нічим не зможе нам допомогти. Хіба що прийме до відома про твого брата.

- Тату, ви просто не знаєте Ореста. Він такий розумний.

- Я не сумніваюся, але мені треба вже йти.

- Щасти вам, тату.

- Дякую, рідна.

Орос вийшов з квартири і сів у маршрутне таксі, яке проходило біля ресторану «Лотос» на Дніпровській набережній Києва. Попрохав водія зупинитися біля розкішної споруди у східному стилі, що височила з води, притнута до граніту набережної. До неї вів різьблений з дерева широкий трап, вкритий килимовою доріжкою. Біля трапу стовбичив грум у чалмі й індійському вбранні, дхоті - шматку тканини, вигадливо просунутому між ногами і зав’язаному за поясом.

- У нас сьогодні санітарний день, - повідомив він Андрієві. - Ви до когось?

- У мене тут призначено зустріч. Я Андрій Орос.

- Маєте якісь документи?

- Лише пенсійне посвідчення. Але з фотопортретом.

Андрій простягнув своє посвідчення особи.

- Вибачте, але я вимушений перевірити вас на предмет сторонніх речей, - підступив ближче до Андрія грум.

- Ви хочете сказати зброї? Нема в мене зброї. А ось металічні предмети, сторонні, є: зуби в роті і куля в грудях.

Грум витріщив очі на Ороса, не розуміючи, жартує той чи ні. Доволі професійно обнишпорив Андрія і після цього запропонував пройти до ресторану. Там Андрія зустрів уже по європейському вбраний дебелий молодик, схожий на охоронника, який повів відставного майора через величезне головне приміщення, майже повністю вкрите різьбленням з дерева в стилі індійського штату Кашмір. В глибині зали охоронник підійшов до дверей, велика кількість котрих бовваніли через рівні проміжки в правій від головного входу стіні, і постукав.

- Увійдіть, - пролунав у відповідь владний голос.

Охоронник відчинив двері й відійшов у бік, пропускаючи Андрія. За накритим столом, заставленим всілякими приборами зі срібла, сидів відомий олігарх Бенгалуров. Андрій кивнув головою, вітаючи мільярдера. Той широким жестом показав на стілець.

- Сідайте, Андрію. Я вибачаюся за обставини нашої зустрічі, але я, як і ви, в усій цій історії - просто раб ситуації, що склалася. І часто-густо змушений діяти не так, як хотілось, а як треба.

- Ну, це вже перебільшення, - вступив у розмову Орос. - Нерідко ми самі ці обставини і створюємо. Наприклад, щоб виправдати свою злу волю.

- Може й так, - не став заперечувати Бенгалуров. - А ви, як я бачу, філософ. Напевно, університетська освіта дається взнаки?

- Ви про мене, як я розумію, немало знаєте.

- Вимушено знаю, на жаль.

- За освітою я соціолог і психолог, а не філософ. Хоч, в принципі, це близькі спеціальності.

- Давайте обідати, - запросив Бенгалуров Андрія до столу. - Це сприяє налагодженню контактів.

- Я щойно пообідав вдома, - спробував відмовитись Орос.

- Тоді, давайте зробимо так, - запропонував Бенгалуров. - Я буду вам розповідати, дуже стисло, про кожну страву на столі, а ви її не їстимете, а лише куштуватимете. Повірте, усе тут варте того, щоб хоча б раз у житті скуштувати. - обвів рукою стіл Бенгалуров.

- Знаєте, в мене перед зустріччю з вами чомусь пропав апетит.

- Щиро вам вірю. І все-таки дозвольте я покладу на вашу тарілку ось цієї страви. Потім розповім щось ексклюзивне про неї. Небагато знайдеться людей в Україні, які могли б похвалитися, що хоча б чули про неї, не кажучи вже про те, щоб їсти. Тим більше, в нашій державі майже немає людей, які б правдиво стверджували, що їм за столом прислуговував сам Бенгалуров. Ви згодні?

- Змушений з вами погодитися, - посміхнувся Орос, вперше з часу їх зустрічі.

«Господи, у що перетворилася Україна після того вбивства Президента, - подумав Андрій. - Колишня «шістка»