Читати книгу - "Сповідь, Валерій Олександрович Шевчук"

в карти, не забороняв вечорниць, сам бігав на купала і навіть дозволив улаштувати край села гойдалиці, де збиралася молодь і з величезними реготами, по-бісівському там бавилася. Він і закінчив своє грішне життя по-грішному, бо його понесли коні, - звалився з кручі разом із возом, ясна річ, нетверезий. Усе село за ним плакало, як за рідним батьком, і я дивувався їхній безпросвітній темноті, адже той пастир, не задумуючись, вів, як тоді я вважав, усіх цих людей до пекла. Отож, пам'ятаючи про страшний кінець (я був у тому селі перед висвяченням дияконом), вирішив я жити й вести себе по-божому, як велять нам церковні й цивільні приписи й узаконення, тобто захотів усіх цих людей урятувати й скерувати на шлях коли не праведний, так той, що до праведного веде.

Перше, що я вчинив: наказав спалити з урочистим молебнем та процесією гойдалиці: стовпи пообмазували смолою, пообкручували соломою й підпалили. Вогнище тоді стояло до неба, а я дивився на нього, і серце в мене радісно потіпувало. Селяни на те моє дійство не раділи, але старіші з них моє рішення схвалювали. Я заборонив вечорниці, купала, карти, всілякі бісівські ігрища і скоки, заборонив у селі «вулицю», а велів статечно і спокійно святкувати празники, визначені й проречені святою церквою. Раніше, за старого попа, до церкви ходили хто хотів і коли хотів; я ж наказав дякові скласти реєстр поселян і відмічати, хто до церкви ходить, а хто ні, особливо в свята. Так само я намагався простежити, говіють люди чи ні, щоб конче вчили дітей «вірую», і не причащав тих, хто не знав «отченаша». Вже після того я завів у церкві куну [5], і ця чудодійна придумка почала служити мені нащодень. Замикав я в куну за цілком визначені провини: порушення посту, жарти кума з кумою, розмови й сміхи під час казані, непристойні звуки в час служби, невідвідування церкви; за те, що їли перед причастям чи вживали перед службою горілку, за присипляння маковим відваром дітей, за вжиття скоромного в п'ятницю, за паління люльки й тютюну в час говіння, за блудодійство, спроби женихатися до кумів та родичів - усього не перелічити. Я заборонив колядувати, ходити до шинку, битися навкулачки і рішуче відмовлявся старостувати на весіллях - все супроти поведінки старого пароха; єдине, проти чого той рішуче поставав, - це лихослів'я: і справді цього гріха в нашому селі й досі не водиться. Я зумисне вичислюю свої дії й заходи, при допомозі яких хотів повести свою отару на праведну дорогу: не вчинив жодного несправедливого покарання, ніколи не присікався ні до кого даремно, а щоб достеменне про все знати, установив у своєму селі таємну стежу із кількох відданих мені поселян і з церковного причту - бажав знати життя своїх овечок у найменших дрібницях, щоб жодна із них не зблуджувала зі шляху; тобто намагався бути ідеальним пастирем, бо свою паству не занедбував, а про неї невсипуще дбав.

Зараз, коли я помудрів і багато чого збагнув, дивуюся зі своєї тупої й нечутливої нездогадності, адже вельми скоро мене почали в селі ненавидіти, дурити, навіть насмішки і шкоди чинити. Наприклад, пускали парубки по селу чутку, яка незмінно доходила до мене, власне, моїх вивідців, що там і там мають зібратися вечорниці. Ми наскакували на те місце вночі і нікого там не заставали. Тоді знову пускалася чутка, і ми знову пошивались у дурні, а молодь збиралася на вечорниці десь так таємно, що ніхто про те й духом не відав. Я відчув, що все моє старання замість з'єднати моє стадо зі святою церквою людей від неї ще більше відштовхує, що йду по якійсь дорозі і тільки уявляю собі, що веду по ній овець, а натомість веду з собою лише посіпак, та й то не безсумнівно, бо скоро виявив, що вони наблизилися до мене не через чистість свою, а нечистість, що так їм легше приховувати свої негідні вчинки, на які я вже мусив закривати очі, бо що було б, коли б я втратив ще і посіпак? Отже, поступово почав увіходити я зі своїми поселянами у непримиренну війну і не мав анінайменшого шансу ту війну виграти; моя щира горлива відданість церкві й установленим приписам та законам швидко переродилась у ненависть до людей, отже, не християнська любов уже мною керувала, а радше ненависть. Більше того, я почав відчувати утіху, коли лихоносних переступників карав, - не вони, а я почав сходити з праведного шляху, за що й був, вважаю, достойно покараний.

Розкажу тобі й те, дорогий читальнику, що мене зломило остаточно. На основі указу консисторії я мав двічі на рік посилати рапорти: один у червні, а другий у грудні, чи не чиниться в моєму селі якихось забобонних дій. Досі я не писав супроти своїх овець, бо цього небезпідставно побоювався, адже діло, навіть маленьке, яке виходить на верхи, часом великим стає й немилосердно б'є не тільки винних, але й тих, хто діло затіває. Цього ж разу я непомірно розсердився, бо, коли йшов у день різдва славного пророка, предтечі і хрестителя господнього Іоанна і минав двір Івана Шийки, який був моїм чи не найзавзятішим супротивником, раптом спинився як укопаний: на вулиці біля воріт отого Шийки стояв ідол, що його звуть Купала чи Морана, одягнений у жіночу одежу, прикрашений на голові квітами й деревними гілками. Перед ним поставлено було стола, а на ньому стояла з якимсь напоєм скляниця. Біля того ідола зібралися дівки і співали богомерзьких пісень.

Я відчув, що оскаженів. Кинувся притьма на той гурт, який з вереском розсипався, перекинув стола, схопивши скляницю й гримнувши нею об землю; тоді поверг долі ідола й почав, аж піна мені вибивалася з рота, топтати і рвати те неподобство, відчуваючи при тому такий шал, аж трясця мене била. При цьому щось несамовито вигукував і отямився аж тоді, коли відчув біля себе порожнечу. Тобто збагнув, що шаленію на самоті й ніхто на мене при цьому й не дивиться.

Зупинився й роззирнувся. Порожня вулиця, ані душі в хаті Івана Шийки, ані душі й на сусідських обійстях - всі вони увіч мене засуджували, але не словами, а мовчанням своїм. Тоді я примчався додому і написав у духовне правління просторого доноса на того-таки Івана Шийку, поставивши під ним