Читати книгу - "Сповідь, Валерій Олександрович Шевчук"

Розпочалося довге й марудне слідство в духовному правлінні; духовні судейські приїжджали до нас і тягали безконечно й нас, списувалося безліч паперу - йшлося до того, щоб Шийка залагодив усе хабарем. Але той не мав звідки узяти хабара і через сім місяців такої тяганини його закували в заліза й відвезли в духовне правління. Там звеліли покарати киями, але, бувши слабкого здоров'я, Шийка того не витримав і помер.

Той похорон відбував не я, а священик сусіднього села, я ж сидів удома, замкнутий на всі замки, й нещадно пив оковиту, бо ніколи й до того, й після того не було ще так гірко мені на душі. А ще вразило мене те, що люди мого приходу, подаючи в духовному правлінні про мене свідчення, одноголосно виставили мене як невиносного вампіра, людиноненависника і злобного й даремного напасника на невинних людей. Це було для мене настільки несподівано і так мене прибило, що я ходив як несамовитий, зовсім утратив священичу старатливість і все частіше почав на самоті прикладатися до скляниці, часом напиваючись і до нестями.

Отоді воно й сталося. Було то вночі, світив місяць, а я відчув таку тугу, що не міг усидіти вдома. Паньматка моя й служник спали, я тихцем викрався з хати, а що чинив так не раз, ганяючи вуличників та вечорничників, то ніхто за мною не похопився. Але цього разу я не думав про вечорничників, а вийшов на дорогу, що вела з села, - вона нерушно й безживне біліла переді мною. І раптом мені здалося: коли я завию на місяць, мені полегшає. І я завив. І мені справді полегшало. Тоді я подумав: коли побіжу по дорозі, з мене витруситься і хміль мій, і туга. І я побіг - туга моя й хміль справді витрушувалися з мене, ніби через сито. Я біг, вряди-годи підвиваючи, і сам не помітив, коли й руки торкнулися землі - біг на чотирьох. Біг, і тіло мені боліло, і хребет вигинався, але спинитися не міг і не вмів. Піт густо заливав мені обличчя, а я все біг та й біг. Знав, що бігтиму доти, доки висітиме в небі цей нещадний провідник мій і чарівник - місяць, бо це з його волі повільно, болюче й неспинно забирала мене в свої чорні простори Прірва.

Якось я лежав після одного не вельми вдалого полювання, і мені так чудно стало на душі. Я почав згадувати рід свій: батьків, дідів і ще дальших пращурів, про яких збереглася у нашому роді пам'ять. Я думав про те, що моїх прямих родичів у минулому було багато. Але всі вони ведуть свій рід від одного. Очевидно, він жив хтозна-як давно, той перший чоловік на землі. (Я думав про це й бачив-сад, безліч розкиданих яблук, які сміються веселими боками). На нього було послано важезне прокляття, бо вигнано з жінкою із раю і проклято разом з дітьми й нащадками його. (Чи не відтоді ми полюбили вирощувати яблука, думав я. Ми любимо їхню блискучу шкірку і те, як прискають вони соком, коли кусаємо їх). Допомогла тому чоловікові покинути рай темна сила. Темна сила шукає чисті душі, бо злочинець хоче, щоб злочинний був цілий світ. (Я бачив подумки сад, повен розкішних запашних плодів. Любив восени рвати їх і складати у вистелені пахучим сіном бочки. І от що цікаво: я вибирав з-поміж них найліпше і не втримувався його вкусити). Переступ того чоловіка також був невеликий - з'їв яблуко: чи ж у яблуку тут суть? А може, вони просто захотіли позмагатися, темна і світла сила? Герці - розважлива справа, і їх часто влаштовують для втіхи або ж влаштовують, коли йдеться про честь. Отак воно й сталося. Чорна постать виїхала в поле на чорному коні. Була убрана у військові риштунки, біля коліна мала притручений спис, а в руці полискувала золота шаблюка. Супроти виступила біла постать, і вони почали зближатися, готуючись до герцю, тоді як перший чоловік у поті чола свого поганяв приручену худобину й орав переліг, щоб закласти ниву. Сипав із чола піт, з якого виростало жито, а може, й яблуні.

Той вигнаний чоловік, думав я, й досі живе. Але він розчинився і тисячах живих істот. Він дає покуштувати кожному яблуко й німо запитує: який у цьому гріх? Вчить нас здобувати хліб насущний в той час, як на полі йде герць. То чудне змагання, бо не для того вони зійшлися, щоб вбивати один одного. Вони проходять один крізь одного, як проходить через тінь сонячна стяга. Тінь покриває світло, а світло гасить тінь: отак вони й приходять на землю: дні наші й ночі. Удень люди виношують світлі думки, а вночі - темні. Вдень вони каються, а вночі виходять на розбій. Вдень вони вирощують сади, а вночі крадуть яблука з чужого саду. А на полі все ще йде герць. Білий вершник іде наступом на чорного, а чорний на білого. І саме тому, що вони можуть вести отой бій, думаю я, й можливе стає: ми живемо.

Я не знаю, чи це добрі думки, що я думаю, чи погані. Але не забуваю й слів того Голосу, які недавно почув. Не забуваю тої розмови моєї й приречення: жити мені серед людей чи серед вовків? Ні, я хотів жити серед людей. Я хотів вийти з цього лісу у будь-який спосіб, адже покаятися зможу будь-коли. Хіба не дано нам цієї пільги: визнати, що ми жили погано, визнати, що ми засуджуємо своє погане, хіба не дано нам права очиститися? Тим самим також беремо участь у віковічному герці темного й світлого, з ночі ступаємо в день, а з дня у ніч. Суд має прийти по всьому. Тоді, коли зважиться здобуток наш: скільки в нас темного, а скільки світлого. Одні з нас приречені пропасти, а інші - знайти втіху. Але втіха оця буде не для нас. Втіху свою ми вселимо в синів і внуків наших, які, може, колись збагнуть, як вийти з цього проклятого кола.

А герць у полі триває. Чорний вершник знову мчить назустріч білому. Свистить повітря: чорний вершник метнув списа. Спис, однак, білого