Читати книгу - "Галявина край лісу, Каролін Ламарш"

їм за ліжко і крісло, а для кота — за ігровий майданчик. Я запитував себе, як вечорами, коли напивались, їм вдавалося не падати до відкритої ями. Дівулі ніби отримали від кота шосте чуття — передбачення перепон у темряві.

Мені важко було уявити їхнє повсякденне життя. Коли я приходив до них, ми випивали по пиву і дивились, як кіт поступово заплутується в гірляндах із корків; часом я непомітно залишав на матраці складену купюру, щиро сподіваючись, що Тіш не сприйме її за ще одну іграшку. Я дуже хотів спростити їм життя. Їхнє велике кохання мало тривати! Мені кортіло побачити, як за моєї скромної підтримки квітне те, чого в мене ніколи не було.

Час від часу дівулі залишали Брюссель. Я отримував поштівки з Остенде, Кельна, Парижа — навіть якщо не давав грошей на поїзд; від контролера завжди можна сховатись у вбиральні — пояснили мені вони. На поштівці Лів зазвичай дряпала кілька речень і обов’язково запитувала: «Ти ж погодуєш Тіш?». Оділь додавала «bisous»[2] і свій підпис.

Звісно, я годував Тіш. Щодня ставив тарілку з сухим кормом і обрізáв плющ, який відчайдушно вився. У гаражі без воріт сідав на вологий матрац обличчям до саду і слухав дроздів та снігарів, які рятувалися від міста у клаптику гущавини. Почувався охоронцем Райку. Однак приручити Тіш було несила: за відсутності дівуль кіт блукав невидимцем.

Крапка в цій історії замайоріла того дня, коли Лів, важко відсапуючись, заявила у слухавку: «Я на Південному вокзалі. Повертаюся до Нідерландів. Оділь хотіла мене вбити». Стояв початок липня, після нашої першої зустрічі біля парку минуло менше року. Я перехопив її на вокзалі перед відправленням швидкісного потяга на Амстердам. Лів на відстані показала мені рубець від ножа. Біля аорти, завдовжки приблизно сім сантиметрів. На щастя, рана виявилася поверховою. Дізнавшись про інцидент, батько Оділь негайно вислав їй грошей на лікаря і квиток — певно, востаннє, бо він давно вже вирішив не виправляти доньчиних помилок.

— Я вибігла з гаража у шкарпетках, ридала! — розповідала Лів. — Я бігла вулицею, кликала таксі, геть нічого з собою не взяла, навіть гроші забула. Я крикнула «До лікарні!». І проплакала всю дорогу, прикладаючи хусточку водія до шиї...

Лів дедалі повторювала, що її від’їзд — остаточний. У неї був маленький наплічник, у руці вона тримала «Братів Карамазових». Книжка, яка всюди подорожувала з нею, геть витерлась, але була чистенькою, ніби щойно взятою в бібліотеці, де вічно чекали на її повернення. Окрім рідної нідерландської Лів доволі незлецьки володіла англійською і французькою. Я навіть зауважив, що вона пробувала писати, бо після квапливої втечі з Брюсселя вона стала слати мені листи на двох-трьох аркушах із містечка Зволле. Дрібненькі густенькі літери, втім, цілком читабельні. Серед іншого, Лів розповідала про своє нове життя, повідомляла, що заради Достоєвського хоче вивчити російську мову. І запитувала: «Чи бачив ти Тіш?».

«Ні, — відповів я. — Про нього новин немає, але я збираюся навідатись до Райка».

Я збрехав. Я зволікав.

Насправді я заходив до гаража — крадькома, остерігаючись Оділь. Там не було нікого, і Тіш я не зустрів. Мисочка порожніла, пакет із кормом подер лис або куниця, плющ безсоромно розрісся, нове яскраво-зелене листячко виблискувало у вологому мороці. Я зауважив, що журнали на матраці вкрилися пліснявою. Виникла думка забрати альбом Гауді на згадку про Лів і Оділь, та в цій вогкій магмі я його не знайшов.

Наступного після невдалого візиту до Райку дня Оділь залишила мені повідомлення — ніби якась незрима істота попередила її, що я там досі блукаю. «Привіт! Ведеться мені тепер добре. Мешкаю в єврочиновниці! Шикарна місцина. Ходи у гості».

Що вона хотіла мені цим сказати? Що «піднялася», як висловилася тоді, під час нашої першої зустрічі? Що сподівалася, що ми з Лів досі спілкуємось? Оділь була ще тією штучкою, до того ж, напевно, досі любила Лів, тож хотіла перетворити мене на ланку, янгола-вісника. Проте, згадавши про рубець від ножа, я твердо вирішив, що через мене Лів більше ніколи нічого не дізнається про Оділь.

Тож я пішов до єврочиновниці — нової жертви Оділь. І там я побачив Тіш. Кіт уже не тинявся абиде. Тримався всередині, ніби ув’язнений, нервово походжаючи від одного шкіряного крісла до другого, визираючи у величезне вікно; Тіш скидався на хижака у клітці. На його шляху зачиняли всі вікна, адже помешкання містилося на дев’ятому поверсі, тож він міг убитися, шукаючи волі назовні. Оділь не змінилася: ті самі неслухняний чубчик, косий погляд, крижана посмішка. Не дивно, що Лів кохала її без пам’яті. Я просто спостерігав за їхнім коханням, сидячи поруч біля високих свічок у Райку. Я був свідком історії їхнього кохання і хресним Тіш, якому час від часу приносив акуратно складену купюру у двадцять євро. Нині ж Оділь опинилася в обіймах чиновниці, спала у справжньому ліжку — словом, як і збиралась, Оділь піднялася, залишивши надто крихке кохання до Лів на користь зручної квартири, де біля вікна, мов неслухняне дитя, мурав Тіш.

Минуло трохи часу. Я намагався забути про цю пригоду. І доволі туманно відповідав Лів.

Якось уночі, близько четвертої ранку, задзвонив телефон. Дзеленчав досить довго. Дивні дзвінки вже певний час будили мене серед ночі. Я ж не насмілювався відповідати, переконував себе, що хтось помилився номером, та насправді боявся за свою роботу, за недороблені справи та сон, необхідний для виконання обов’язків. Цього разу я зістрибнув із ліжка і скотився по сходах. «Ну все, годі!»

Поки я біг до вітальні, телефон замовк. Якусь мить я не відводив від нього погляду, босоніж стоячи на холодній плитці; я дивився на мовчазний апарат, ніби ображений, що нарешті на нього звернули увагу; зі слухавки, прикладеної до вуха, не долинуло ані звуку — ні голосу, ні гудків, глухе мовчання. Принаймні двадцять секунд я вслухався в тишу, втім, не повну тишу — її уривав далекий шум радіо. Це переносний хатній телефон, тож часом трапляються дивні голоси-паразити, і коли я нервую, то здається, що шум гучнішає. Тож я вслухався у дратівливу тишу й питав себе: як сталося, що телефон, замість усім відомих гудків, пропонує мені цю сповнену шумів тишу — так, ніби я був у глибокій печері і здаля долинали звуки зовнішнього світу.

Тож двадцять, тридцять, сорок секунд я мовчав, притуливши вухо до слухавки, і раптом почув:

— Алло, це ти?

Тихий сполоханий голос. Голос Оділь номер два.

Її інший голос я чув два тижні тому — Оділь залишила коротке повідомлення: «Привіт! Даруй, та чи не