Читати книгу - "Галявина край лісу, Каролін Ламарш"

міг би ти мені передзвонити?». Коли я її набрав, то відповіла дівуля, у якої вона тоді мешкала. Вона сказала, що покличе Оділь, і назвала моє ім’я. І з глибини кімнати я почув байдужий голос Оділь: «Передзвоню йому пізніше».

Безпристрасний голос із кутка, де віддаються спочину, чітко дав зрозуміти, що його власникові незрозуміло, що зі мною робити, що їй не було чого мені сказати, що для розмови було зарано, що одинадцята ранку — це не той час, коли розмовляють, особливо коли всю ніч тривала гулянка; і то був справжній, «голос №1» Оділь.

Отже, була четверта ранку, і я почув боязкий тихий голос, «голос №2» Оділь, і пригадав її інший, байдужий голос, який користувався мною і рештою населення планети. І я з люттю спитав:

— То це ти телефонуєш мені ночами?

Я хотів раз і назавжди з’ясувати цю історію з телефоном. І коли я почув її на другому кінці, то дійшов висновку, що, повертаючись п’яною з вечірок, саме вона дзвонила мені.

— Ні, ні, це не я! — поквапом запевнив «голос №2». — Я просто хотіла подякувати тобі. Атож, дякую, що відвідав мене в нової подружки.

— Більше не дзвони мені! Чуєш? Ніколи!

Я горлав. Не тямлячи себе від гніву, кинув слухавку. Випив пляшку пива на кухні, повернувся до ліжка. При світлі нічника перечитав останній лист Лів. Приспів був той, що й завжди: «Ти був у Райку?». І ще: «Я переживаю про Тіш». Її ностальгія прямувала звичним маршрутом — через мене.

Та я вже не хотів бути їхньою ланкою, посередником, бовдуром, який снував поміж них, достоту як Тіш колись. О четвертій ранку я послав Оділь під три чорти. А в ліжку я відповів Лів у тоні, який намагався зробити якомога ввічливішим, та який не залишав жодних сумнівів: «Новин щодо Тіш я не маю. У Райку я його не бачив. Гадаю, його там даремно шукати. Та й часу на це в мене немає». Наступного дня я надіслав цього листа.

У «Книзі Буття» Адам і Єва можуть робити все, крім однієї речі, що загрожує їм вигнанням із Раю. Надіславши листа, я втратив Райок — дикий чарівний закуток, де я назирав за Лів і Оділь, мовби зичливе й уважне божество.

Або ж як кіт. Як звір-блукалець.

Мерлин

Поки людина не співчуватиме всім

живим істотам, вона не знатиме миру.

Марґеріт Юрсенар

Чорний птах, певно, дрізд. Шерех крил дивним чином контрастує з лагідним тьохканням його братів. Таке враження, що він пручається. Це триває так довго, що мені кортить крикнути, зігнати його, примусити злетіти. Що там таке — хижак, куниця, кішка? Але вони не в змозі дістатися так високо. Птах ніби скутий віттям, обвитий вузлами, ніби потрапив до повітряної пастки.

Я — у чужій вітальні на віллі, стиль якої для мене чужий. Роздивляюсь у вікно дерево, бачу лише непорушне листя, хоч шум крил і яріє. Можливо, це пара птахів, і самичка не дозволяє торкнутись себе?

«Дерево, — міркував сторож, що показував мені маєток, — схоже на корабель: стовбур — це щогла, а гілля — вітрила». Відколи я тут, думки мої подібні на забутий вітром парус, усе в мені тріпотить, я пручаюся від незримих пут. Сторож — дуже високого зросту, зверхньої постави, з віями, мов у дівчини. Про дерева говорить, мов про живих істот. «Оце проживе довго, хоч і заплетене плющем... Оце поранене, та рубець заживає... Оце мучиться...» Він занурює руку в нижню частину стовбура і виймає пригоршень жовтої тліні, яким шмигляють перелякані трупоїди. «Узимку зрубаємо».

Хотіла б я, щоб чоловік піклувався про мене так, як цей сторож дбає про дерева.

Серед віття не лише дрізд. Зайшовши до саду, я помітила, як над ставом шугали чорні серпокрильці. Досі я чула їхні різкі покрики лише в місті, де червневими вечорами шукаю високо в небі їхні блискавичні злети. Коли наприкінці літа вони зникають, небо здається мені порожнім. І на коротку мить мені кортить також зникнути.

Дерева непорушні, небо відгонить смолою — мов перед бурею. Дрізд (якщо це справді дрізд) затихнув. Я стою перед вікном і думаю, що варто дати йому ім’я, — так простіше буде згадати. Там, де я мешкаю, міський гуркіт пронизують звичні покрики десятків серпокрильців. А тут, серед тиші, тріпоче крилами самотня пташина. Дрізд чи ні, а я вирішую наректи його Мерлином[3]. Серед нудьги заможного передмістя згадалося саме це імення. Тепер так звати птаха, що таємниче пручається серед гілля і чий спів невдовзі — без жодних сумнівів — розбуркає глуху тривогу, що мучить мене на віллі, яку я погодилась охороняти.

Сталось це дуже швидко. Оголошення в газеті. Прийти в певні день і час — єдиною кандидаткою була я. Подружжя — років під шістдесят, стрункі, спортивні, засмаглі ще до відпустки. Вони запевнили, що не варто боятись залишатися тут самій, хай навіть уночі, адже вілла обладнана сигналізацією. І показали білу коробку. «Вмикається тільки в разі вторгнення, код є у сторожа». Як їх послухати, то код вирішував усі проблеми: давав змогу заходити, виходити, вимикати нестерпну сирену, коли вона вмикалась. Пригадую, як подумала тоді: непогано було б мати звичайний код, щоби вільно виходити зі свого життя і повертатися до нього. А потім зауважила над дахом вілли схожих на стріли серпокрильців, почула їхні крики; їхній лет скидався на шрами — важко знайти ліпший опис враження від цього різкого руху. «Як на мене, — прорекла я нарешті, аби хоч щось сказати, — крики серпокрильців сповнені перемоги і відчаю». Здається, мої слова причарували господарів вілли. Почасти в цьому реченні вчувалась література. Можливо, саме тому вони вирішили довіритися мені? Хоча вислів «як на мене» — не досить пристойний для незнайомки, якій вони показували свій маєстат. На щастя, я завжди справляю враження врівноваженої дівчини. Ніхто й не здогадується, що всередині мене є гризоти, холодні чи теплі протяги, що перетинаються і утворюють вихори — подібне можна побачити, коли плаваєш у глибокому ставку.

Першого ж дня сторож показав мені захоплений лататтям став. Водяні лілії завжди нагадували мені порцелянові квіти, якими прикрашають могили. Коли ми підійшли, жаби замовкли. Над ставком гасали бабки. Сторож зауважив, що природний резервуар води — важливий чинник для відновлення біорозмаїття, порушеного через зникнення багатьох видів. Позаяк я виявила непідробний інтерес, він додав, що варто говорити не про «потепління клімату», а про «зміну клімату», адже насправді нам невтямки, що саме діється.

— Фахівці зазвичай кажуть про «ефект латаття». Спершу на поверхні ставу з’являється